У двадцять дев’ять я вийшла заміж і з того часу повністю віддалась дому, сімейному житті. Завжди намагалась виконувати всі домашні справи якісно і вчасно, аби все було як у справжньої господині. Та й чоловікові потрібно було догодити. Хотілося, щоб він завжди смачно їв, одягався у чистий і попрасований одяг.
Коли я народила донечку, то і виховання її повністю лягло на мої плечі. А в той час Андрій приходив додому і тільки робив мені зауваження. Сам же навіть тарілку після себе помити не міг. Невже він не розуміє, що я вдома втомлююся ще більше ніж він на роботі?
І ось сьогодні чоловік прийшов знову з претензіями після роботи. Нібито погано прибрано і їжа підігріта, а не свіжо приготована. Я не могла зрозуміти, чому він такий незадоволений. Скільки разів мені казали рідні і знайомі, що моя їжа найсмачніша та як завжди чисто, затишно у нашому домі.
З того дня я й зрозуміла, що як не буду старатися, догодити Андрієві не вдасться. Він прискіпувався до найменшої дрібниці.
Колись я переживала з цього приводу, а зараз вирішила перестати виконувати свою роботу. Якщо моєї праці ніхто не цінує, то нехай кожен турбується про себе на належному рівні.
Так Андрій декілька тижнів сам опікувався собою. Але тривало це не довго. Ось вчора він прийшов до мене і попросив повернути все на свої місця. Також вибачився за все, що говорив і робив. Та я не спішила погоджуватися.
Ми прожили в шлюбі сім років. І за цей час до мене дійшла думка, що бути домашньою робітницею я не хочу. Тим більше, коли працю цю ніхто не цінує. Пощастило, що мені вдалося зробити такі висновки зараз, а не ще через сім років.
