Маму Діми викликали у школу на бесіду зі шкільним психологом. Її син вже був у кабінеті та навіть не підводив очей. Матір слухала все про що казав спеціаліст, але більшість слів пролітали мимо вух. Враз, вона не витримала та закричала: “Забирайте його куди хочете. Я більше не витримую!”
Діма прожогом вилетів із кабінету. Він хотів чим швидше вибігти на свіже повітря.
Хлопець був у розпачі: “Хай живе, як хоче, не буду більше їй тягарем. Все одно вона мене ніколи не любитиме так, як любить мого молодшого брата Андрія. Він відмінник, він її гордість!.. Не те, що я..”
Минуло вже кілька років з того дня. Діма влаштувався на роботу охоронцем. Він сидів у тісному підсобному приміщенні та слідкував за екранами моніторів. Поряд стояв увімкнений телевізор по якому показували якусь передачу про пошук людей. Враз, Діма застиг від подиву – у тій передачі він побачив власну матір.
Мама говорила, що дуже сумує за ним, що безмежно його любить та благає повернути додому, або надіслати хоч якусь звісточку. Вона просила пробачення за все чим могла його образити.
Діма не міг дочекатися, коли закінчиться його зміна. Він ходив туди-сюди по автостоянці та не міг повірити, що з ним це відбувається. Зрештою, вирішив навідатись до матері й зустрітися через стільки років розлуки.
Приїхав у рідне місто. Дорогою додому, подих перехоплювало від хвилювання. Він обережно прочинив двері, увійшов до під’їзду, та став підійматися сходами. Не встигнувши підійти до дверей квартири, на зустріч йому вийшла мати й молодший брат з донечкою на руках. Щойно побачивши старшого сина, жінка підбігла до нього та міцно обійняла за шию. Брат з племінницею теж затиснули Діму в обіймах. Це була зворушлива мить – рідні люди знову разом.
Згодом, Діма повернувся в рідний дім. Він вступив у технікум. Життя заграло новими барвами. А головне, сім’я знову у повному складі.
