Захарчику, хто тобі сказав, що ти пoг _аний? – Бо я – пoг _аний! Через те і тато покинув нас! Мама сказала, що він покинув нас, бо я завжди галасую і не слухаюся! – на його очах забриніли сльози.

Добрий день! Звуть мене Інга. Я заміжня, маю двох чудових синів. Щаслива, бо маю найкращу сім’ю та улюблену роботу – працюю вчителем початкових класів. Взагалі я творча та співчутлива особистість. У неперервній боротьбі з собою я намагаюся знайти сенс буття як удома, так і у школі.

Хочу розповісти про випадок, що стався зі мною на роботі. Ця історія й досі не дає мені спокою. Стосується це одного хлопчика – мого учня, першокласника Захара.

Його з групи подовженого дня завжди забирали останнім. Зранку хлопчика приводив тато. Вони могли хвилин двадцять стояти у коридорі і спілкуватися про все на світі: про найвищих тварин, про марки автомобілів, про футбол. Складалося враження, що вдома і по дорозі до школи тато і Захар не могли наговоритися. Потім батько міцно обіймав сина, цілував у щічку і бажав гарного дня. Хлопчик махав йому долонькою, доки батько не зникав на східцях, опускаючись вниз на перший поверх. Аж потім Захар заходив до класу. І справа не у тому, що хлопчик не любив школу. Ні, навпаки, він був допитливим учнем. Просто Захар був дуже прив’язаний до батька.

Одного разу я запитала:

– Захарчику, тебе завжди приводить тато. Напевно, твоя мама рано йде на роботу?

– Ні. Мама у цей час спить. Тато готує мені бутерброди і чай. А потім ми їдемо разом на машині. Він на роботу, а я – до школи.

Захар був завжди слухняним та серйозним хлопчиком. Він був схожий на свого тата: завжди усміхався, а його глибокі блакитні очі випромінювали щирість.

Забирала хлопчика зі школи мама. Як завжди, останнім. Я бачила як вона, не поспішаючи, йшла по вулиці. Довго розмовляла з кимось по телефону. Інколи зупинялася, сміючись до мобільника.

Потім, нарешті, надягала на обличчя маску серйозності і заходила по сина. Якось нещиро, не по-материнськи обіймала його.

– Як він себе поводив? Вчився гарно? Слухався? – запитувала вона.

– Так. Все добре! – відповідаю я.

– Мамочка, а Інга Іванівна мене сьогодні хвалила! – посміхається Захар.

Мама ніби й не чує його слів. Вона бере хлопчика за руку і вони йдуть додому.

Останні тижні Захара водила у школу мама, а не тато. Взагалі хлопчик змінився, щось з ним було не так. Посміхався рідко, говорив мало, нічого йому робити не хотілося. А потім ударив при мені свого однокласника Дмитрика.

– Що сталося між вами, Захарчику? – допитувалася я.

– Нічого… Просто я – поганий хлопчисько! Я – поганий! Поганий! – закричав він і затулив обличчя руками.

– Захарчику, хто тобі сказав, що ти поганий?

– Бо я – поганий! Через те і тато покинув нас! Мама сказала, що він покинув нас, бо я завжди галасую і не слухаюся! – на його очах забриніли сльози.

– Та що ти? Твій тато не пішов через тебе! Це не має ніякого відношення до тебе, Захарчику! – намагалася заспокоїти його я.

– А Ви можете зателефонувати татові? Попросіть його, щоб він повернувся! Я буду завжди слухатися!

Звісно, я провела психологічну роботу з дитиною. Дуже сумно, що батьки у свої сімейні сварки вплутують дітей. А ще гірше – коли звинувачують їх у тому.

Я хотіла поговорити про це з батьками Захарчика. Та наступного дня він не прийшов до школи. Директор нашого закладу повідомив мені, що мама хлопчика забрала документи.

Вже пізніше я дізналася, що мама відвезла Захара до бабусі у село. Там він навчається у школі. А тато так і не повернувся до них.

Оцените статью
Захарчику, хто тобі сказав, що ти пoг _аний? – Бо я – пoг _аний! Через те і тато покинув нас! Мама сказала, що він покинув нас, бо я завжди галасую і не слухаюся! – на його очах забриніли сльози.