Заходячи у кабінет нашого керівника я очікувала найгіршого, але тепер я до кінця свого життя буду вдячна йому за те, що він зробив

Ви навіть уявити не можете, як важко працювати, коли над тобою постійно нависає твій керівник, готовий вичитати тебе, за першої ж помилки. І ви не подумайте, це не просто моє враження чи мій досвід, кожен з моїх колег погодиться, що наш керівник – дуже складна і неприємна людина. Проте ще жодна людина не звільнилась з роботи через це, а все тому, що більше такої зарплати ми не знайдемо. Тому й доводиться терпіти.

Та й інших причин жалітись на роботу немає. У нас дружній колектив, багато спільних спогадів. Роботи багато, але не так, що ти валишся з ніг, переступаючи поріг власної квартири. Та й, якщо вже зовсім бути чесною, наш Степан Володимирович хоч і надто строгий, але справедливий. Без причини до тебе не звернеться і не стане заважати працювати. Просто причини достатньо і найменшої…

І от, одного дня він покликав мене у кабінет. Я йшла туди збираючи усі співчутливі погляди моїх колег, але й уявити не могла, що чекатиме на мене всередині.

Проте плакати я хотіла, ще до зустрічі із керівником. Останні два роки мого життя складались дуже не солодко.

Два роки тому я дізналась про хворобу свого чоловіка. Попри усі наші старання і тисячі потрачених гривень – через рік я таки втратила його. Це був дуже важкий період і мене здавалось, що я ніколи не оговтаюсь від цього. І от, коли все почало хоч трохи налагоджуватись, у мого восьмирічного сина виявили рак. Усе почалось спочатку: постійні поїздки, десятки прийомів, різні обличчя лікарів і всі кажуть одне й теж саме: вам потрібно їхати за кордон на операцію. А де ж мені взяти ті гроші?

Я була готова до найгіршого, коли віталась із керівником. Думала, що мене звільнять і тоді моє життя остаточно розсиплеться на сотні уламків і я більше не зможу зібрати ї до купи.

  • Добрий день, Степан Володимирович. Викликали?
  • Так-так. Сідайте, будь ласка і розкажіть мені про вашого сина…

І я розповіла. Не знала, для чого йому ця інформація, але й не мала син аналізувати його мотиви. Після того, як я розповіла йому усе, він запитав суму, яка мені потрібна, що відвести сина за кордон. І я її назвала…

Тоді він відкрив свій сейф і відрахував названу мною суму. Навіть трохи більше…

Я не могла повірити своїм очам і відмовлялась приймати такий дарунок. Але він наполіг. З кабінету я виходила з повними від сліз очима і надією на те, що мій син буде здоровим.

Хто б міг подумати, що чоловік, який завжди викликав страх у своїх підлеглих, матиме таке велике серце…

Оцените статью
Заходячи у кабінет нашого керівника я очікувала найгіршого, але тепер я до кінця свого життя буду вдячна йому за те, що він зробив