Ви навіть уявити не можете, як важко працювати, коли над тобою постійно нависає твій керівник, готовий вичитати тебе, за першої ж помилки. І ви не подумайте, це не просто моє враження чи мій досвід, кожен з моїх колег погодиться, що наш керівник – дуже складна і неприємна людина. Проте ще жодна людина не звільнилась з роботи через це, а все тому, що більше такої зарплати ми не знайдемо. Тому й доводиться терпіти.
Та й інших причин жалітись на роботу немає. У нас дружній колектив, багато спільних спогадів. Роботи багато, але не так, що ти валишся з ніг, переступаючи поріг власної квартири. Та й, якщо вже зовсім бути чесною, наш Степан Володимирович хоч і надто строгий, але справедливий. Без причини до тебе не звернеться і не стане заважати працювати. Просто причини достатньо і найменшої…
І от, одного дня він покликав мене у кабінет. Я йшла туди збираючи усі співчутливі погляди моїх колег, але й уявити не могла, що чекатиме на мене всередині.
Проте плакати я хотіла, ще до зустрічі із керівником. Останні два роки мого життя складались дуже не солодко.
Два роки тому я дізналась про хворобу свого чоловіка. Попри усі наші старання і тисячі потрачених гривень – через рік я таки втратила його. Це був дуже важкий період і мене здавалось, що я ніколи не оговтаюсь від цього. І от, коли все почало хоч трохи налагоджуватись, у мого восьмирічного сина виявили рак. Усе почалось спочатку: постійні поїздки, десятки прийомів, різні обличчя лікарів і всі кажуть одне й теж саме: вам потрібно їхати за кордон на операцію. А де ж мені взяти ті гроші?
Я була готова до найгіршого, коли віталась із керівником. Думала, що мене звільнять і тоді моє життя остаточно розсиплеться на сотні уламків і я більше не зможу зібрати ї до купи.
- Добрий день, Степан Володимирович. Викликали?
- Так-так. Сідайте, будь ласка і розкажіть мені про вашого сина…
І я розповіла. Не знала, для чого йому ця інформація, але й не мала син аналізувати його мотиви. Після того, як я розповіла йому усе, він запитав суму, яка мені потрібна, що відвести сина за кордон. І я її назвала…
Тоді він відкрив свій сейф і відрахував названу мною суму. Навіть трохи більше…
Я не могла повірити своїм очам і відмовлялась приймати такий дарунок. Але він наполіг. З кабінету я виходила з повними від сліз очима і надією на те, що мій син буде здоровим.
Хто б міг подумати, що чоловік, який завжди викликав страх у своїх підлеглих, матиме таке велике серце…
