Я завагітніла. Хлопець з яким я тоді зустрічалася не дуже приємно зустрів цю новину, однак продовжував говорити, що кохає мене й ніколи не покине. Однак коли я була на п’ятому місяці вагітності, то він раптово зник. Батьки його нічого не говорили. Вони не хотіли мати онуків від такої бідної дівчини як я. Пізніше від друзів я дізналася, що він переїхав на навчання у столицю й вже має іншу дівчину.
Я була просто у відчаї. Лікарі відмовилися робити аб орт на моєму терміні. Вдома мама щодня влаштовувала мені сцени. Винила в усьому мене й не переставала наказувати, щоб я зал ишила дитину у пологовому будинку. Я знала, що нічого не зможу дати цій дитині. Мати одиначка, яка живе в однокімнатній квартирі з такою ж матір’ю одиначкою. Хлопці навіть близько не підходили до мене, тому сподіватися на принца рятівника було марно. В пологовий будинок я їхала з твердим наміром покинути дитину там.
Пологи пройшли швидко й в той же день я написала відмову від дитини. В той момент мені соромно було дивитися в очі лікарям та медичним сестрам. Вони нічого не говорили, але я відчувала на собі їх погляди, які наче вогонь пекли мені. На наступний день я втекла з лікарні. Вдома мене зустріла мама. На диво, вона обійняла мене та довго плакала разом зі мною. Вперше за довгий час ми були настільки близькі.
Пройшов час. Я влаштувалася на роботу та одночасно вступила на заочне навчання. Навіть не знаю як, але менше ніж за кілька місяців моє життя змінилося кардинально. На екзаменах в університеті я познайомилася з молодим хлопцем. Він також приїхав здавати семестрові роботи. Ми розговорилися. Потім зустріч у кафе, кілька побачень й ми стали парою. Його батьки мали прибутковий бізнес, тому вже за кілька місяців ми мешкали у його власній квартирі. Він допоміг мені з переїздом та влаштував на нову роботу. А ще через місяць запропонував одружитися. Все було просто добре. Квартира, весілля, відпочинок на морі. Проте в один момент я зрозуміла, що чогось не вистачає, що щось мучить мене з середини.
Побачивши щасливу маму на вулиці я зрозуміла, що хочу повернути свого синочка. В той же день все розповіла чоловікові. Він прийняв новину добре та навіть вирішив допомогти знайти його. Але в лікарні нас направили в органи опіки, а там сказали, що дитинку вже всиновлено й вони не можуть розповісти нам адресу та імена з прізвищами його нових батьків.
Для мене це був вирок. Цілими днями я тільки й роблю, що думаю про покинутого мною синочка. Зараз я знову вагітна. Й зроблю все, щоб ця дитина була щаслива. А за свою першу дитину мені залишається лише молитися та сподіватися, що він потрапив у гарну сім’ю.
