Перші наші дівчатка – близнюки, хоча у родин, ні з його, ні з моєї сторони двійнят, ні у кого не було. Тому коли я завагітніла втретє, знайомі жартували, що можливо знову у нас народиться подвійне щастя.
Мати таку численну сім’ю не просто, добре, що до піклування про малечу у перші місці приєднатися наші батьки. Я йшла на обстеження УЗД з однією думкою: “От якщо знову вагітна двійнею?” Та виявилося, що в животику у мене ще одна принцеска.
Мене поклали в одномісну, наперед оплачену палату, де я і народила четверте немовля. Вже за годину тримала свою малечу на руках і прикладала до грудей. Раптом до палати зайшла головна завідувачка відділення і з благальним поглядом промовила:
– Тут так історія. На кілька годин раніше за вас до нас поступила юна дівчина, яка народила сина. Та вона не захотіла залишити малюка собі, тому написала відмову й швидко покинула пологовий. Ми намагалися її зупинити, щоб трохи відійшла після родів, та вона закотила істерику і сказала, що тримати її тут насильно ми не маємо права – довелося дозволити їй поїхати, а дитя лишилось. Так, от я подумала, ви ж все одно були готові до ще однієї двійні, тим більше знаю, що хотіли хлопчика, то може заберете його собі. Ми оформимо все так, ніби це ваша рідна новонароджена дитина. Не хочеться, щоб це маленьке янголятко поневірялося по дитячих будинках. Яке там життя, самі уявляєте. Хоча такий вчинок не зовсім легальний, але це буде нашою маленькою таємницею. Бо можна б було оформити все офіційно, та усиновлення займе багато часу та й то нема гарантії, що вдасться це здійснити. Краще цей час малюк проведе у люблячій сім’ї. Згодні?
В мене мову відібрало…
З головною лікаркою, Надією Михайлівною, ми не один рік знайомі. Товаришуємо й поза пологовим будинком, можливо саме тому вона без остраху звернулася саме до мене.
Ситуація не проста, але справа стосується долі маленької людини. Тому я довго не вагалася і погодилась на таку незвичайну пропозицію. Ти більше я вже знаю, як це одночасно виховувати двох діток одного віку, а до того ж мій чоловік завжди мріяв про сина. Тому й він чудово сприйняв таку новину і повністю підтримав моє рішення.
Нашого Дмитрика просто записали, як другого із двійні, про якого ніхто не здогадувався, бо не змогли роздивитися його під час УЗД. Рідним ми не розповіли усієї правди, вони й досі думають, що це наша рідна дитина. Нікого це навіть не здивувало, бо ми вже маємо двійнят, а ще й Дмитрик, як на диво, так схожий на мого чоловіка.
Синочок зростає у любові й навіть не підозрює, що ми йому названі батьки. Хоча ми й самі про це вже абсолютно не замислюємося – він наш, рідненький!
А ви б пішли на такий крок, опинившись у подібній ситуації?
