Мій чоловік пішов із сім’ї, коли донька лише перейшла до третього класу. Він вчинив благородно, залишивши нам з Оксаною трикімнатну квартиру, спільно нажиту у шлюбі. Я не стала шукати йому заміну після нашого розлучення, головне я не лишилася самотня, у мене була донька в яку я вкладала усю свою любов.
Зізнаюсь, зараз розумію, що Оксана не доотримала батьківської турботи, вона дуже прив’язувалася до хлопців з якими зустрічалась. Хлопцям така нав’язливість не завжди припадала до душі й вони покидали її із розбитим серцем. Мені було прикро дивитися на сльози й розчарування доньки. Та згодом, вона таки зустріла справжнє кохання, яке переросло у заміжжя.
Я раділа за доньку. Хлопець був привітним і хазяйновитим, він одразу мені сподобався. Ніколи не сперечався зі мною, поважав і робив, що я попрошу. Одним словом, ідеальний зять. Та радість була не довгою. Не минуло й пів року, як Ігоря неначе підмінили.
Так збіглося, що коли Ігор почав відкривати свою справжню сутність, захворіла моя матір. Вона була дуже квола і за потрібно було постійно приглядати, тому я вирішила, що вона поживе у нас. У квартирі місця вистачало, але зятя така перспектива не тішила.
Я справді не розумію чим він не задоволений. Усі турботи про матір я взяла на себе, його ні про що не просила. Його життя ніяк не змінилося. Приходив з роботи й міг відпочивати, як зазвичай.
Минав час, і я помітила, що дочка із зятем ніби уникають нас. Ми завжди вечеряли за одним столом, а тепер вони це роблять у своїй кімнаті. Коли я хотіла розпитати у доньки про причини таких перемін, вона відмахнулася, що не завжди так буде.
Потішити мене внуками вони не спішать, кажуть, що ще хочуть пожити у своє задоволення. Я не наполягаю, розумію, що зараз інші часи, інші принципи у молоді, але поведінку Ігоря все одно не розумію. Вдома він поводить себе, як король – всі мають йому прислуговувати. Він навіть сміття ніколи не винесе. А от піти десь погуляти з колегами, це він залюбки, на це завжди знайдеться час.
Куди зник той привітний хазяйновитий парубок, який поселився у нас пів року тому? Може він завжди такий був, просто я не помічала? Він ставав дедалі безцеремоннішим! Мене дуже боляче вразило, що навіть Новий рік він не захотів святкувати з нами за одним столом. Вони знову сиділи у своїй кімнаті за зачиненими дверима, а коли годинник пробив північ, навіть не вийшов нас привітати! Оксана вийшла, а він – ні.
Наступного дня, зранку він мене ошелешив заявою: “Ми з Оксаною продамо будинок вашої матері й придбаємо собі окрему квартиру”. Мене вразила його нахабність. Вже пів року я утримую їхню сім’ю, оплачую комуналку, купую харчі, а тут ще й квартиру подавай!
– Не буде цього! Хочете власну квартиру – заробіть на неї. Моя матір не для того все життя важко працювала, щоб схилі літ її житло продали”,- сказала я, як відрізала.
Після цього діти повідомили, що житимуть з батьками Ігоря і я більше ніколи їх не побачу.
Таке рішення єдиної доньки мене дуже засмутило, але це її життя. Сподіваюся, вона не пошкодує, що так вчинила.
