Мої батьки сильно хворіли. Все своє дитинство я допомагав їм. Завжди важчу роботу брав на себе. Щось принести, нарубати дров, погодувати скотину. Мама була слабкою з самого народження, батько взяв її під крило, та залікував і хворобу. Він підтримував її у всьому, шукав найкращих лікарів, гроші не мали значення. Тато брав дві робочі зміни, на вихідних шукав додаткового заробітку. Мама йшла на поправку. Проте з таким темпом життя, батько не помітив, як загубити своє здоров’я. В результаті, хворими стали обоє. Мамі лікування допомогло не на довго, а батьку постійно ставало тільки гірше. Згодом у нього відмовили ноги, і він почав пересуватись на візку.До всього, у цей час у них з’явився я. Жодного дня батьки не називали мене тягарем, чи щось подібне. Вони кохали мене всім серцем, та кожного дня картали себе за те, що не можуть мені дати хоч половини того, що мають мої однолітки.
Я знав, що без моєї допомоги вони не впораються. У свої дванадцять років я почав шукати підробітку. Брався за будь-яку роботу. Стало жити трішки легше. Виживати на пенсію батьків було дуже тяжко. У вісімнадцять років я зустрів дві дівчини. Одна зі звичайної родини, щира, добра, покохав її як рідну. Мені було так спокійно та добре поруч…Від неї я відчував таке тепло…
Інша дівчина була донькою директора рекламної фірми, в якій я працював. Не дивлячись на свій статус, вона також була простою та щирою. По можливості вона завжди допомагала тим, хто тої допомоги потребував. Вона мене дуже здивувала, коли запросила мене поїхати до собачого притулку завести корм бездомним… Мовляв, самій важко буде мішки з кормом розвантажити. Вона мені звісно сподобалась, але ж кохав я іншу… Вона почала часто приходити до батька на роботу. Шукати приводу зустрітись зі мною. Звісно, я відразу зрозумів в чому справа…
Одного дня, мені довелось обирати між коханням та можливостями. Я знаю, що таке біднота. Хочу забути все своє дитинство як страшний сон. Ніколи та нікому такого не побажаю. Вибір був очевидним. Донька мого шефа давала мені можливості. З гіркотою на серці я змусив себе розійтись з коханою. Довелось зробити все так, щоб вона зненавиділа мене, та швидше забула. Не знаю, що більше було для мене противним, мій вибір в корисних цілях, чи саме моє існування.
Я все життя прожив поряд з жінкою, яку не кохав всім серцем. Так, я мав почуття до неї, проте не такі, як вони мають бути. Я глушив в собі все непотрібне. Завдяки моїй дружині, та її родині я витягнув своїх батьків з хвороб. Зміг дати їм гарне житло та наді на гарне майбутнє. Кого будуть цікавити почуття, коли стоїть такий вибір.
Сьогодні я привіз батька на черговий плановий огляд у лікаря. Коли ми зайшли до кабінету, я просто оторопів. Лікарем, що мав оглядати мого батька, була жінка, яку я кохав все своє життя. Ці очі я ніколи не забуду. Ван впізнала мене відразу, але знаку не подати. Я стояв мовчки весь прийом. По щоках котились сльози. Вже занадто пізно щось змінювати… та й змінив би я щось, аби була можливість повернутись? Не думаю… гірко зізнаватись, але для мене це був мало не єдиний варіант…
