Ми з чоловіком уже багато років разом. Наш шлюб пережив всяке — ми постійно сварилися, нам не було де жити, завжди бракувало фінансів, я довго не могла народити дитину, в наші стосунки втручалися батьки, особливо, свекруха.
Це все ми подолали й, коли все стало на свої місця, Юра знайшов хорошу високооплачувану роботу у будівельній фірмі, діти виросли й пішли до школи — нам не вдалося спокійно пожити й усе знову пішло шкереберть.
У фірму, де працює чоловік, поступило замовлення на роботу. Плата була хороша, але був один нюанс — об’єкт знаходився в іншому місті. Юра мене заспокоював, що це ненадовго, що він скоро повернеться, гроші привезе. Це мене трішки заспокоїло, але якась внутрішня тривожність у мене була. Юра поїхав, а я залишилася з двома дітьми.
На щастя, довго він не затримався й вже через кілька місяців повернувся додому. Я й не дуже помітила його відсутність. Бо постійно то з дітьми, то на кухні, то на роботі. А Юра дзвонив кожного дня, тому я не встигала сумувати за ним.
Він приїхав, але щось було не так, щось сталося, я одразу це відчула. Коли всі трішки заспокоїлися, він покликав мене на розмову й признався:
— Я зрадив. Не знаю чому, це була тимчасова слабість.
— Скільки разів?
— Один, вона працювала у тому готелі, де ми жили. Але це ще не все.
— Потім! Мені потрібно побути самій, приглянь за дітьми.
Я вибігла на вулицю. В голові крутилися сотні думок: про дітей, про те, що батькам сказати, як бути з майном, як я сама поставлю на ноги двох малолітніх синів, треба шукати житло і все в такому дусі.
А потім я зупинилася і подумала: а чи хочу я все руйнувати? Чи легше мені буде покинути чоловіка й залишитися самій? Ми ж, ніби, любимо один одного. Та й він повернувся додому, а міг подзвонити й сказати, що знайшов собі іншу та йому наплювати на нас. Але ж ні, він приїхав до нас і признався. Значить, та дівчина — то було не серйозно, дурна помилка. Так я себе втішала, щоб зберегти сім’ю.
Я повернулася додому. Юра одразу підбіг до мене.
— Що ти ще хотів сказати? — запитала я.
— Вона вагітна. Сказала, що буде народжувати. Чекає на фінансову підтримку від мене. Я їй сказав, що у мене є чудова дружина й двоє дітей, яких я не покину, тому нехай на щось більше не розраховує.
— Гарно сказав.
Звістка про те, що та жінка вагітна, підкосила мені ноги. Це ж вона тепер буде розраховувати на все те, що маю я. Бо батько її дитини — мій чоловік. А що тоді буде з нашими дітьми?
Це ж вона спочатку залізе нам в гаманець, а потім може й у шлюб? Якщо чоловік їй сказав, що має сім’ю, дітей і її це не зупинило, значить вона на всякі підлості готова! Я почала припускати, скільки ж це грошей піде на цю дитину, від чого нам доведеться відмовитися, а найбільше — моїм дітям. На той момент я вже незлюбила ту жінку і її дитину.
Але потім я прийшла до тями й усвідомила, що те малятко, яке має народитися — невинне. І воно не має відповідати за гріхи своїх “батьків”.
Трохи подумавши, я сказала чоловікові, що нам потрібно зустрітися з тою жінкою і все обговорити. Звісно, дитину напризволяще ми не покинемо. Будемо матеріально підтримувати. Не я, чоловік. Адже він заварив цю кашу, йому й розгрібати. Але й своїх дітей обділити я не дам, навіть нехай і не сподівається.
Щоправда, я почала сумніваюся, чи потрібно мені це все, цей шлюб, чоловік-зрадник? Може краще буде лишити його, забрати дітей і чкурнути кудись подальше, щоб не проживати цього всього? Адже потрібно буде багато часу, щоб знову довіритися йому, вернути ті стосунки, що були.
