Мені 56. І я ніколи не була заміжньою. Ні, я — не стара діва. У мене є чудова дочка, яка одружена, знає п’ять мов і працює у великій IT-компанії. Але чоловіка в мене не було ніколи. А донька, на жаль, не бачила свого біологічного батька. Ми навіть не знаємо, чи живий він.
Це було юнацьке захоплення. Він приїхав до України з Італії за обміном, вивчав українську мову. Ми випадково зустрілися на якомусь заході в моєму інституті іноземних мов.
Раніше молоді знайомилися швидко, особливо студенти. Принаймні, зараз так здається.
Мені дуже подобалось, що він італієць. Я до цих пір, незважаючи ні на що, люблю Італію. Ми з донькою об’їздили весь «чобіт» — від Венеції до Апулії.
Не буду розповідати довго про наш роман. Його, по суті, і не було. Ми багато гуляли Києвом. Я показувала йому рідне місто, а він ніжно тримав мене за талію.
Все сталося швидко, спонтанно і звичайно. Коли я зрозуміла, що вагітна, мого палкого брюнета Лео з Террачіни вже не було в країні.
Мати тоді мене підтримала, сказала, що ми не маємо права відбирати життя, бо воно дано згори. А батько був неймовірно радий, хоча мені щойно виповнився 21 рік.
Мені дуже пощастило з батьками, а донечці — з дідусем і бабусею. На жаль, їх вже немає з нами, але пам’ятати про них ми будемо завжди.
Ось, згадала минуле. Тепер про теперішнє. Навіть не знаю, навіщо пишу вам ці рядки, але я часто читаю коментарі.
Багато хто описує схожі ситуації, а іноді трапляються цікаві думки.
Отже, півроку тому я познайомилася з чоловіком. Смішно, але наше знайомство почалося з конфлікту. Ми стояли в черзі до каси, він — за мною.
Коли пробивала продукти, згадала, що забула каву. Магазин біля будинку крихітний, каву можна взяти, майже не відходячи, але все ж це займає хвилину. І цей чоловік у круглих окулярах так розлютився, що я подумала — зараз вдарить.
Не стала вступати в конфлікт. Мовчки оплатила покупки і пішла додому. Чую — позаду швидкі кроки. Обертаюся, а це він, той самий хам. Тільки тепер на обличчі посмішка, а в руках — шоколадка.
Підбігає, зупиняє мене і починає просити вибачення за свою поведінку. Каже, що останнім часом багато працював, нерви зовсім розгулялися.
Я посміхнулася. Ось так і познайомилися.
Виявилося, що ми майже сусіди. Він у розлученні, має двох дорослих дітей, власну квартиру. Працює в одному з музеїв нашого міста.
Він дійсно розумний, інтелігентний і гідний чоловік. Через півроку знайомства він зробив мені пропозицію та запропонував переїхати разом.
Я погодилася. Не знаю чому. Можливо, хочу закрити свій гештальт і стати дружиною. А може, просто набридло самотнє життя. Донька вже доросла — у неї своя родина, а от онуків досі немає.
А ще, мабуть, хочу щось довести собі. Хоча, напевно, це вже неважливо.
Але ось у чому проблема. Як тільки заяву про шлюб подали до ЗАГСу, і мій майбутній чоловік переїхав до мене, я відчула напругу.
Розумієте, я багато років жила сама. У мене є свої звички, які, як виявилося, міняти не хочеться.
Наприклад, мій майбутній чоловік сильно хропить. Це проблема. Я й так погано сплю, а під його храпіння взагалі не можу закрити очі. Мені потрібна мертва тиша, тільки тоді я відпочиваю.
Він не ставить взуття у шафу, коли приходить, не вимикає світло, виходячи з кімнати.
Звучить, мабуть, нуднувато. Але я справді звикла жити за певними правилами.
Ранком я маю в тиші випити каву та почитати новини на планшеті. А тепер мушу читати їх вголос і обговорювати з ним. Відчуття, що в мене вкрадають особистий простір.
Мені не подобається, що вдома він ходить, як жебрак, хоча на роботу виходить, ніби з глянцю.
Можливо, я звикну. І до брудних шкарпеток на підлозі, і до довгих повчальних розмов. А якщо ні?
