Микола Петрович, незнаючи що робити сидів на лавці біля сільського магазину. Свою сиву голову він опустив від важких думок. Складалося враження, що на плечах чоловіка лежить важкий тягар.
-Петрович, що сталося? Чому носа повісив?- присів поряд сусід.
-А, це ти, Степанович, навіть не питай. Та ось, скоро уже не сам буду жити. Скоро мені буде дуже навіть весело, бо до мене хоче переїхати син.
-Оце тобі на старості років щастя-то привалило. А що ж дружина і діти?
-Дружина з ним розлучитися надумала. А заробітку в нього немає, він і живучи в місті не особливо хотів працювати, а у нас в селі і навіть якщо захоче – то роботу не знайде. А жити за щось потрібно, у мене пенсія мала. Мені одному ледве вистачає. От була б моя Василина жива – відразу б його на місце поставила, а я занадто добрий.
Через місяць Миколі Петровичу взагалі стало нестерпно жити, син почав водити до себе гостей, повертався додому пізно.
Син Миколи Петровича мав непроситй характер, часто сварився з сусідами. А коли Микола Петрович казав йому, щоб він знайшов роботу, сказав, що у нього депресія після розлучення.
Цілими днями син або спав, або дивився телевізор. Їсти він не готувала тому вони часто ходили голодні, оскільки Микола Петрович особливо готувати не вмів – міг лише яєшню підсмажити або зварити макарони. Ось таке скупе меню у них було.
-Як ти там, Петровий? – заглянув сусід, – Шось тебе взагалі не видно…
-О, Степанович, як добре, що ти зайшов, дуже кортить з кимось поговорити. Взагалі нестерпно з ним жити: на роботу йти не хоче, нічого вдома не робить, пенсія моя витрачається за декілька днів, запаси всі мої поїв. Ось, наречену собі знайшов, каже, що у них любов. І що як одружаться – сюди прийдуть жити! Куди від них подітися?
-Невесело тобі, Петрович…
Настала зима і в погребі взагалі стало пусто. А вдома нічого так і не змінилося – син як дивився телевізор, так і дивиться і все на весну до весілля готується та все з друзями пиячить на пенсію Миколи Петровича. Грошей не вистачало і Микола Петрович влаштувався двірником в сільську школу, директор школи добре знав Миколу Петровича тому і взяв на роботу, йому було шкода старого – в такому віці працювати двірником… Одного разу директор школи сказав Миколі Петровичу:
-Ви завтра вихідний, приходьте до мене на чай, подумаємо, як вам можна допомогти.
-Чим же Ви мені допоможете, он рідний син допомагати навіть не хоче.
-Просто приходьте, чайку поп’ємо.
-Добре, зайду на хвилинку.
Наступного дні Микола Петрович зайшов до директора школи на чай.
-Миколо Петровичу, я думаю, вашого сина потрібно провчити. Відправити старого батька працювати, а самому пропивати його пенсію – це вже нікуди не годиться! У мене є ідея.
-Яка?
-Моя донька проживає в місті. Може, Ви її пам’ятаєте – вони з вашим сином в один клас ходили. Вона з чоловіком їде з кордон на постійне місце проживання. В місті у них є квартира, в яку вони не планують повертатись. Ви можете в ній жити стільки, скільки буде потрібно. Оплачувати потрібно лише комунальні послуги. Ось якраз і відпочинете. А Ваш син поживе один, зрозуміє як це, може, за голову візьметься. Як Вам ідея?
-Оце так чудова пропозиція! Звичайно, я згідний, а то сил моїх більше немає.
Через тиждень Микола Петрович переїхав в місто. Залишив сину записку з текстом: “У мене депресія, я поїхав її лікувати, а ти уже дорослий, сам впораєшся, дах над головою маєш, про все інше подбаєш сам”.
Так минув один рік, син влаштувався на роботу. Спочатку почав працьвати двірником замість батька. Потім його взяли завгоспом, город навіть посадив.
Від батька не було ні слуху, ні духу і син сильно за нього переживав. А ось Микола Петрович все про сина знав, йому односельчани розповідали. Тому він був спокійним і насолоджувався своїм заслуженим відпочинком.
