Отак і вийшло, що на старість лишилася я сама. Не через свою волю, не через злубочень долі — а тому що моя невістка, та, якій я коліс відчинила двері свого дому, випхала мене, як непотрібну стару річ. Тепер я живу у старезній, занедбаній хатині в глушині села. Без водогону, з пічкою, яку треба палити щорану, з туалетом на дворі й відрами води з криниці. Усе, що в мене було, — тепер її.
Мене звати Галина Миколаївна. Я родом із Чернігова. Моєму синові Олегу — тридцять два. Він одружився п’ять років тому. Одружився, як мені здавалося, засліплений. Привів у наш дім якусь Дар’ю — дівчину з півдня, без житла, без професії, без сорому й сумління. Син був нею зачарований, а я — з перших хвилин насторожена. Та промовчала. Сподівалася, що все минеться.
Після весілля ми жили втрьох у моїй дворкімнатній квартирі. Я віддала їм велику кімнату, а сама перебралася в крихітну спальню, де й повернутись толком не можна. Пройшло всього пару місяців, і Дар’я оголосила, що вагітна. Термін уже був чималий. Але ось біда — Олег познайшовився з нею лише за місяць до зачаття. Я порахувала. Щось не сходиться.
— Народила передчасно, — заявила вона.
— Передчасно? З нормальною вагою, без проблем і навіть без ознак недоношеності?
Я промовчала. Син повірив. А я — ні. Я вже тоді відчувала: чужа дитина. Але що доведеш, якщо син осліп?
Спершу вона ще намагалася вдавати з себе господиню — мила підлогу, готувала. Потім кинула. Я сама тягнула домівку. А потім почалося те, що зруйнувало все. Дар’я вимагала, щоб я свою пенсію віддавала їм «у спільний бюджет». Без сорому, навіть без натяків. У лоб.
— А твій внесок який, Дар’ю? — запитала я. — Ані дня не працювала ні до весілля, ні після!
Олег став захищати її. Вимагав, щоб я звітувала за кожну копійку, витрачену на себе. Видно, Дар’я гарно його обробила. Знала про всі надбавки, пенсії, допомоги. Все у неї було на слуху. Я навіть ліки не могла купити без нотації.
В один момент терпець у мене урвався. Я купила собі холодильник і поставила його у своїй кімнаті. Відмовилась давати гроші на їжу, перестала платити за всіх, поділила комунальні. Я не зобов’язана була годувати лінивку та її дитину. Не зобов’язана — і крапка.
Тоді Дар’я зрозуміла, що просто так мене не випхнути. Одного разу, коли мене не було вдома, вона перерила мої документи. Знайшла папери на квартиру. А там — хитрість: після розлучення з батьком Олега я викупила його частку, але оформила все на сина. Тоді мені здавалося — нехай буде його, адже він у мене один…
Дар’я була у захваті. Погрожувала:
— Забирайся звідси! Тут твоїх прав нема! Якщо словом обмовишся перед Олегом — розлучуся і половину квартири заберу. Тоді й ти, і він опинитесь на вулиці!
Що я могла відповісти? Я розуміла, що син між молотом і ковадлом. Я не хотіла його роздирати. Зібрала речі й поїхала в старий батьківський дім у село. Ми колись купили його з колишнім, але так і не встигли привести до ладу. А тепер я живу в цьому закинутому куточку світу, де зимою холодно, а літом самітній дим з труби нагадує, що я ще існую.
Олегу я сказала, що хочу тиші, спокою, природи. Він нічого не запідозрив. А Дар’я тільки зраділа — одним ротом менше. Тепер я рідко бачу сина. Він приїжджав перший рік пару разів, тепер — ні слуху, ні духу. І я розумію: вона не дасть йому. Не дозволить.
Шкодую лише про одне — що колись не оформила квартиру на себе. Що повірила в любов сина, в порядність невістки. А тепер я — самотня, без даху над головою, без родини, без надії. Старість, яка мало бути в затишку, стала виживанням.
Отак одна жінка — чужа, але вписалася в дім — позбавила мене всього. Квартири. Сина. Поваги. І тепер я щоденно молюся, щоб син прозрів. Щоб зрозумів, кого вибрав. Та боюся — буде пізно…
