Життя в маленькому селі під Львовом перетворилося для мене на нескінченний жах. Я, Оксана, вже багато років живу під одним дахом із свекрухою, Ганною Михайлівною, яка зробила все, щоб мої дні стали справжнім пеклом. Сьогодні моє терпіння урвалося: я запитала її те, що мучило мене роками: «Чому ти мене так ненавидиш?» Відповіді не було — лише холодна мовчанка та її зневажливий погляд. Моя душа розривалася від болю, а серце кричало від несправедливості.
Того дня я, як завжди, прибирала в хаті. Вимела пил, почала мити долівку, намагаючись, щоб усе сяяло. І раптом Ганна Михайлівна, сидячи у своєму кріслі, з очевидним задоволенням розсипала крихти від печива на щойно вимиту підлогу. Я завмерла, не вірячи очам. Це було навмисне, і вона навіть не намагалася приховати свою злість.
— Мамо, навіщо ти це робиш? Я ж бачу, що спеціально! — вигукнула я, ледве стримуючи сльози.
Вона глянула на мене зверхньо й кинула:
— Нічого, ще раз прибереш! Не помреш!
Із задоволеною посмішкою вона повернулася до старої газети, яку перечитувала вже не знати скільки разів. Я, проковтнувши образи, взяла віник і лопатку та почала збирати за нею. Але в мені все кипіло. Пішла до іншої кімнати, щоб не вибухнути, а потім вийшла в город — робота на свіжому повітрі хоча трохи заспокоювала. Але біль від її слів і вчинків роз’їдав мене, ніж отрута.
— Чому ти мене так ненавидиш? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — Чим я заслужила таке ставлення? Я готую тобі, прасу, мию, одягаю! Моя донька, Марічка, завжди тобі допомагає! Чому ти мене так ненавидиш?
Вона навіть не обернулася. Ані слова, ані погляду — лише крижана байдужість. Я розридалася, більше не маючи сил стримуватися. Закінчивши прибирання, взялася за прання, але сльози котилися по щоках. Моє життя перетворилося на безкінечне коло принижень, і я не знала, як із нього вирватися.
Мій чоловік, батько Марічки, помер багато років тому. Нашій доньці тоді ледве виповнилося вісім. Одразу після похорону Ганна Михайлівна заявила:
— Залишатимешся в мене! І навіть не думай про переїзд. Не хочу, щоб у селі брехали, ніби я тебе вигнала.
Я погодилася, бо йти мені було нікуди. У моїх батьків жила сестра з двома дітьми, і для нас із Марічкою там місця не було. Я наївно сподівалася, що з часом ми зі свекрухою знайдемо спільну мову. Але дива не сталося. На людях вона поводилася чемно, а вдома, наодинці, знущалася. Постійно нагадувала, що я повинна її слухатися.
— Що з тебе за жінка? Хто на тебе подивиться, ще й із дитиною? Житимеш у мене з Марічкою, а коли я помру, отримаєш мою хату. Але якщо не робитимеш все, що скажу, — віддам будинок небогам, і залишишся ні з чим!
Я боялася її погроз і терпіла. Робила все, щоб Марічка ні в чому не потребувала. А Ганна Михайлівна, якій уже за дев’яносто, живе та радіє. Здоров’я в неї залізне, всю пенсію витрачає на себе, вимагаючи, щоб я купувала їй дорогі продукти та смачні делікатеМарічка скоро вийде заміж і поїде з села, а я залишуся тут, прикута до цих стін, як до власної долі.
