Олена та Ігор готувалися до весілля. Святкування вже розгорілося, коли ведучий оголосив: час дарувати подарунки. Першими вітали молодих батьки нареченої. Потім до них підійшла мати Ігоря, Наталя Вікторівна. У руках вона тримала велику коробку, перев’язану яскраво-блакитною стрічкою.
— Оце так! Цікаво, що там? — прошепотіла на вухо Ігорю збуджена Олена.
— Не маю жодного поняття. Мама нічого не розповідала, — зніяковів відповів наречений.
Вирішили, що оберуть подарунки лише наступного дня, коли затихне весільний галас. Олена предложила почати саме з коробки від свекрухи. Розв’язавши стрічки та знявши кришку, вони зазирнули всередину… і оніміли від подиву.
Олена давно помічала в Ігоря одну дивну звичку: він ніколи без дозволу не брав навіть дрібниці.
— Можна доїсти останню цукерку? — несміливо запитував він, дивлячись на вазочку з одинарною карамелькою.
— Звісно! — дивувалася Олена. — Міг би й не питати.
— Я так звик, — соромливо посміхався Ігор, швидко розгортаючи фантик.
Лише через кілька місяців Олена зрозуміла, звідки у майбутнього чоловіка така скромність.
Одного разу Ігор запропонував познайомити її зі своїми батьками — Наталею Вікторівною та Павлом Івановичем. Спочатку свекруха здалася Олені привітною жінкою. Але перше враження швидко розвіялося, коли Наталя Вікторівна запросила їх до столу.
Перед гостями поставили дві тарілки, у які господарка поклала по дві ложки картоплі та крихітній котлетці. Ігор швидко спорожнив свою тарілку і, понизивши голос, несміливо попросив ще.
— Скільки можна їсти! На четверьох уплітаєш! Тебе не прогодуєш! — голосно обурилася Наталя Вікторівна, чим глибоко збентежила Олену.
Коли добавки попросив Павло Іванович, Наталя Вікторівна з радістю наклала йому повну тарілку. Олена ледве доїла свій обід, вражана явною неприязню свекрухи до власного сина.
Пізніше, під час підготовки до весілля, Наталя Вікторівна проявила себе ще яскравіше. Їй не подобалося буквально все: кільця, ресторан, меню.
— Навіщо такі витрати?! Можна було знайти дешевше! — з докором заявляла вона.
Першою не витримала Олена.
— Давайте ми самі вирішимо! — спалахувала вона. — Це наші гроші та наш вибір!
Ображена Наталя Вікторівна перестала дзвонити і навіть погрожувала не прийти на весілля.
За два дні до свята Павло Іванович сам приїхав до молодих.
— Сину, допоможи мені з подарунком, — попросив він, ведучи Ігоря до машини.
Виявилося, батько сам купив для них пральну машину — щоб не залежати від примхливої дружини. Зізнався, що вони з Наталею Вікторівною сильно посварилися: вона вважала надто дорогим навіть подарунок рідному синові.
У день весілля Наталя Вікторівна все ж з’явилася — у розкішній сукні, на таксі. Поводилася чемно, вручила велику коробку з блакитною стрічкою, а потім зникла у веселощах.
Наступного ранку Олена з Ігорем нетерпляче розпакували коробку. Очікування змінилося розчаруванням.
— Рушники? — недовірливо промовила Олена, дістаючи перший.
— І шкарпетки, — із важким зітханням додав Ігор, піднімаючи дві пари махрових носок. — Батько мав рацію… Мама подарувала перше, що під руку потрапило. Навіть віриться з трудом, що вона стала такою скупою. Краще б взагалі без подарунка прийшла.
Але на цьому історія не закінчилася. Через кілька днів Наталя Вікторівна подзвонила синові, щоб… дізнатися, хто і що їм подарував.
— Ну розкажи! Що теща дарувала? А дядько Сашко? А подруги Олени що принесли? — допитувалася вона.
Не бажаючи обговорювати чужі подарунки, Ігор коротко відповів:
— Мам, це не твоя справа. Ми з Оленою самі задоволені.
Після чого поклав слухавку, вперше в житті не відчуваючи ніякої провини.
Життя вчить нас одному: доброту не виміряти ціною подарунка. Але повага, як і любов, виявляються в дрібницях. А їх — у Наталі Вікторівни, на жаль, не лишилося.
