— Знову гречка з цибулею, мамо? Я вже не можу цього виносити! — вигукнув він зі злістю.
Мати здригнулась. З її рук випала ложка. Вона опустила очі, щоб сховати сльози.
— Це все, що в нас залишилось, сину… — прошепотіла вона ледве чутно.
Хлопець з гуркотом поставив миску на стіл. Гречка розсипалась по долівці.
Деякі зерна впали на її хустку.
— Тоді їж сама цю діряву їжу! — кинув він і різко повернувся.
Вона не заперечила.
Присіла навколішки, тремтячи, і почала збирати зерна — одне за одним.
Ніби рятувала те останнє, що мала… і їжу, і гідність.
Потім пішла до своєї кімнати.
Стала на коліна біля ліжка, як робила щоночі.
І молилась. За нього.
Але син давно не знав, що таке любов.
Не бачив у ній нічого святого.
Через кілька днів він заявив:
— Я їду. Досить цього бідлацького життя. Поїду у Київ, знайду щось краще.
Вона не спиняла його. Не плакала.
Але із болем у серці схопила його за руку і прошепотіла:
— Пообіцяй мені одне: відповідай на мої дзвінки. Благаю тебе, сину… благаю.
Він зітхнув із досадою.
Тоді вона додала, голос її тріснув:
— Я втомилась… Відчуваю, що мій час добігає кінця.
Коли я перестану тобі дзвонити… це значить, що мене вже нема.
Він вирвав руку — і пішов.
Навіть не глянув у вічі.
⸻
Київ виявився не таким райдужним.
Працював де попало: розвантажував вантажі, стерег автостоянки, носив цеглу на будмайданчиках.
Заробляв на життя — і то ледве. Але щодня… телефон дзвонив.
— Сину, як справи?
— Не заважай, мамо. Бувай.
І кидав трубку. З кожним разом усе холодніше. Поки одного дня… дзвінки взагалі припинились.
І ця тиша… стала гучнішою за будь-які слова.
Він цілий день дивився на екран.
Коли стемніло, він зрозумів:
“Вона пішла.”
Сліз не було.
Навіть думки передзвонити.
А вже про те, щоб приїхати на похорони…
Грошей не було. Та й якби й були — не поїхав би.
⸻
Минув тиждень. Він знав — мати померла.
І коли злидні знову притисли, погодився на одну справу:
— Просто везеш вантаж, нічого складного, — сказав знайомий.
Він знав, що в машині наркотики.
Але хотів швидких грошей.
Тієї ночі, коли він сів за кермо й поклав руки на важіль… задзвонив телефон.
Невідомий номер.
Він підняв трубку.
— Сину… не їдь. Повертайся. Зараз же. Благаю тебе.
Цей голос… він його знав. Серце забилось у грудях.
— Мамо?! Ти жива?!
— Послухай мене. Повертайся додому. І бережи себе.
І вона поклала трубку.
Він натиснув «передзвонити».
Але механічний голос у відповідь стиснув йому горло:
«Цей номер не зареєстровано.»
Він виліз із машини. Холодний піт покрив спину. Важко дихати.
Продав усе, що міг — старий телефон, куртку.
Назбирав трохи гривень — якраз, щоб купити квиток додому.
⸻
Коли приїхав — було пусто.
Сусіди глянули на нього з жалем.
— Твоя мати померла місяць тому…
Він впав на коліна.
— Не може бути… вона ж дзвонила мені вчора!
— Ні, сину. Вона вже давно у Бога.
Він зайшов у хату.
Повітря пахло її духами.
Тиша давила.
Біля ліжка — два заглиблення у підлозі.
Там, де вона щовечора молилась… за нього.
На комоді — листок із написаними молитвами.
Його ім’я — першим. Кожного дня.
Від того часу, як він поїхав… і до останнього її подиху.
Він упав на коліна.
Ридав, не стихаючи. Потім підвівся, пішов умитися… і побачив.
Складений листок на столі.
Це не був лист.
Це була її остання молитва:
«Боже, я відходжу.
І якщо вмру, більше не зможу молитись за сина.
Тож… віддаю його Тобі.
Якщо колись він буде на краю — попередь його.
Зателефонуй йому на цей номер.»
І внизу… його номер.
Раптом телефон завибрував.
Повідомлення:
«Вантажівку розстріляно. Водій загинув. Вантаж зник.»
На фото — та сама машина, якою він мав їхати.
Він знову впав на коліна.
І зрозумів.
Той дзвінок… був звідти.
Бог почув останню молитву матері.
І врятував сина, що забув, що таке любов.
Якщо тобі дзвонить мама — відповідай.
Поки не пізно.
