Ранковий сюрприз від свекрухи
“Добридень, невісточко!” — промовив свекор, Петро Іванович, розкривши двері з широкою усмішкою. За ним увійшла свекруха, Галя Семенівна, з таким невинним виглядом, ніби нічого й не скоїла. Вона ледь посміхнулася й кивнула у бік кухні, де, як виявилося, залишила свій “подарунок”. Я, ще не здогадуючись, що мене чекає, відповіла усмішкою, але за п’ять хвилин ледь не скрикнула. Ця жінка вміє дивувати, але не завжди так, як мені б хотілося. І тепер я сиджу, намагаючись зрозуміти: чи сміятися, чи хапатися за голову, бо такі сюрпризи від Галі Семенівни — це вже традиція.
Ми з чоловіком, Олегом, живемо в одному домі зі свекрами вже півроку. Коли ми одружилися, вони наполігли, щоб ми переїхали до них — будинок просторий, місця всім вистачає, та й “сім’я має бути разом”. Я погодилася, хоча в глибині душі мріяла про власну оселю. Петро Іванович — чоловік добрий, з ним легко: він або в сараї щось лагодить, або дивиться футбол, не втручаючись у мої справи. А ось Галя Семенівна — це окрема історія. Вона не зла, ні, але в неї є талант лізти туди, куди її не просять, і називати це “турботою”. А її “сюрпризи” — завжди щось із підступом.
Того ранку я, як завжди, прокинулася раніше, щоб приготувати сніданок. Олег уже поїхав на роботу, а я планувала зробити млинці, заварити чай і спокійно розпочати день. Але, зайшовши на кухню, я завмерла. На столі стояв величезний казан, накритий кришкою, а поруч — записка: “Оленко, це вам на обід, смачного!” Я підняла кришку й ледь не здихнула: там був борщ, але не звичайний, а якийсь дивний — з купою буряка, дивним запахом і, здається, півкілограмом кропу. Я люблю борщ, але цей виглядав так, ніби Галя Семенівна вирішила змішати все, що знайшла в городі, і додати спецій із крамниці на розі.
Я обернулася й побачила свекруху, яка саме увійшла на кухню. “Ну що, Оленко, сподобався мій сюрприз?” — запитала вона з такою гордістю, ніби це не борщ, а шедевр світової кухні. Я вимусила посмішку й пробурмотіла: “Дякую, Галю Семенівно, дуже… оригінально”. А вона продовжила: “Я вчора до пізньої ночі варила, щоб ви з Олешком не голодували. Ти ж усе на своїй дієті, а чоловікові потрібна справжня їжа!” Справжня їжа? Мої млинці, між іншим, Олег їсть із задоволенням, і ніхто ще не скаржився. Але сперечатися з Галею Семенівною — це як намагатися перекричати комбайн.
Я вирішила не здаватися й натякнути, що ми самі впораємося. “Галю Семенівно, — кажу, — дякую, звісно, але ми з Олегом звикли готувати щось легше. Може, не варто так трудитися?” А вона у відповідь: “Ой, Оленко, не дякуй, я ж для вас стараюся! Ти молода, ще навчишся господарювати”. Навчишся? Я готую з чотирнадцяти років, і мої вареники на всіх святах зникають швидше, ніж її “фірмові” пампушки! Але Галя Семенівна, схоже, вважає, що без її борщу ми тут загинемо.
Це не перший її “сюрприз”. Минулого тижня вона притягла з льоху п’ять банок квашеної капусти й поставила їх просто у нашу холодильну шафу, витіснивши мої сирники. “Олю, це вам на зиму!” — заявила вона. На зиму? Ми жМи живемо під одним дахом, тож навіщо мені п’ять банок капусти?
