Ось я й в біду потрапила, скажу вам — стала рабинею у родині чоловіка.
У глухому селі під Житомиром, де вітер розносить запах свіжоскошеної трави, моє життя, яке почалося з кохання, перетворилося на нестерпне ярмо. Мене звати Оксана, мені 28, і три роки тому я вийшла заміж за Дмитра. Я думала, що знайшла родину, але натомість стала сучасною невільницею — служкою для чоловіка, його батьків і всієї рідні. Моя душа ридає з безсилля, і я не знаю, як вирватися з цієї пастки.
### Кохання, що осліпило
Коли я зустріла Дмитра, мені було 25. Він був із сусіднього села — високий, з доброю посмішкою і теплим поглядом. Ми познайомилися на районному ярмарку, і його щирість вразила мене. Він розповідав про родину, дітей, про життя в селі, де всі тримаються разом. Я, дівчина з міста, мріяла про таку теплоту. Через рік ми одружилися, і я переїхала до нього. Тоді я й гадки не мала, що цей крок стане моєю карою.
Дмитро жив із батьками, Ганною Михайлівною і Володимиром Івановичем, у великій хаті. Його старший брат із сім’єю та купа родичів постійно бували в нас. Я думала, що стану частиною цієї родини, але з першого дня зрозуміла: від мене чекали не любові, а роботи. «Ти молода, здорова, от і берись за все», — сказала свекруха, а я, наївна, кивнула, не усвідомлюючи, у що вплуталася.
### Неволя замість родини
Моє життя перетворилося на безкінченне коло справ. Ранок починається о п’ятій — треба приготувати сніданок для всіх. Свекор любить кулешу, свекруха — яєшню, Дмитро — бутерброди. Потім — прибирання великої хати, прання, город. У обід приходять родичі, і я готую їжу на юрбу: борщ, котлети, узвар. Ввечері — вечеря, посуд, а вночі я падаю без сил. І так щодня, без вихідних, без відпочинку.
Свекруха командує, як старшина: «Оксанко, картоплю не так чистиш, Оксанко, підлогу погано вимила». Свекор мовчить, але його погляд говорить: «Ти тут чужа». Родичі чоловіка, заходячи, навіть не вітаються — просто сідають за стіл і чекають, поки я їх обслужую. Дмитро, мій чоловік, замість підтримки каже: «Не сперечайся з мамою, вона краще знає». Його байдужість — як ніж у серце. Я думала, він буде моєю опорою, а він став частиною цієї системи, де я — служниця.
### Мить розпачу
Нещодавно я не витримала. Коли Ганна Михайлівна знову дорікнула мені за суп, а родичі залишили купу брудної посуду, я крикнула: «Я не прислуга! Я тепер людина!» Усі завмерли, а свекруха холодно сказала: «Не подобається — їдь у своє місто. А то розкошуєшся». Дмитро промовчав, і це добило мене. Я вибігла на двір, ридаючи, і зрозуміла: я в пастці. Тікати нікуди — у місті в мене немає житла, а мати далеко. Але залишатися — означає вмерти заживо.
Я почала помічати, що навіть моя зовнішність змінилася. Колись весела й доглянута, тепер я виглядаю втомленою, з погаслими очима. Тетяна, моя подруга, побачивши мене, скрикнула: «Оксанко, ти як стара кобила! Тікай звідси!» Але як тікати, якщо я люблю Дмитра? Чи вже не люблю? Його мовчання, його бездіяльність вбили в мені те почуття, з яким я йшла під вінець. Я відчуваю, що тону, і ніхто не простягне мені руки.
### Таємний план порятунку
Я почала мріяти про втечу. Потай від усіх я відкладаю гроші — дрібні суми, що вдається заощадити на продуктах. Хочу накопичити на оренду житла у місті й покинути цей кошмар. Але страх паралізує: що скаже мати, яка так раділа моєму заміжжю? Що буде з Дмитром? І як я справлюся сама? А ще я боюся, що свекруха з родичами зроблять усе, щоб облити мене брудом перед селом. Їхня влада тут безмежна.
Але вчора, стоячи біля плити під чергові дорікання, я пообіцяла собі: я вирвуся. Я не слуга, я не рабиня. Я молода, у мене є сили, і я знайду шлях. Можливо, почну працювати віддалено, як Тетяна, а може, повернуся до своєї мрії стати квітникарем. Але я не залишуся тут, де моє життя — це лише каструлі та чужі накази.
### Крик про волю
Ця історія — мій крик про порятунок. Я потрапила у халепу, вийшши заміж за людину, чия родина бачить у мені тільки робочу силу. Ганна Михайлівна, Володимир Іванович, родичі — всі вони вважають, що я повинна їм служити. Але я більше не можу. Дмитро, якого я кохала, став частиною цієї машини, і це розриває мені серце. Я не знаю, як піти, але знаю, що мусиЯ зібрала всі свої сили й купила квиток до Львова, де мене ніхто не знає і де я зможу почати все спочатку.
