У маленькому містечку під Львовом, де ранкові тумани обіймають старі будинки, моє життя в 27 років перетворилося на безкінечне служіння чужим примхам. Мене звати Соломія, я одружена з Марком, і незабаром у нас з’явиться дитина. Але мій крихкий світ вагітної жінки руйнується під тиском свекрухи та її родини, для яких я — лише безкоштовна покоївка. Живемо ми у трикімнатній квартирі, що надає бабуся Марка, і це стало моїм прокляттям.
Кохання, що привело у пастку
Коли я зустріла Марка, мені було 23. Він був турботливим, з лагідною усмішкою та мріями про родину. Ми одружилися через рік, і я була на сіданому небі. Його бабуся, Галина Михайлівна, запропонувала нам жити у її квартирі, поки ми не станемо на ноги. Я погодилася, думаючи, що це тимчасово. Але замість затишку я потрапила у пастку, де моя роль — прибирати, готувати і мовчати.
Квартира велика, але в ній тісно від людей. Галина Михайлівна живе з нами, а її донька, Маркова тітка Оксана, з двома дітьми приходить майже щодня. Вони вважають цю квартиру своєю, а мене — частиною меблів. З першого дня свекруха дала зрозуміти: «Соломіє, ти молода, ось і працюй». Я сподівалася заслужити їх любов, але їх байдужість лише зростає.
Рабство у чотирьох стінах
Моє життя — це безкінечне коло прибирання та готовки. Вранці я миру підлогу, бо Галина Михайлівна ненавидить пил. Потім готую сніданок: їй — кашу, Марку — яєшню, а коли приходить Оксана з дітьми — ще й млинці. Удень чищу овочі, варю борщ, смажу котлети, бо «гості» хочуть їсти. Ввечері — гора посуду та нові накази: «Соломіє, почисти картоплю на завтра». Моя вагітність, мій токсикоз, мої втомлені ноги — нікому не цікаві.
Галина Михайлівна командує, як генерал: «Ти суп пересолила», «Фіранки погано постирала». Оксана додає: «Соломіє, ти б за моїми дітьми подивилася, я зайнята». Її діти, галасливі й розбещені, розкидають іграшки, псують меблі, а я прибираю, бо «це ж родина». Марко, мій чоловік, замість підтримки каже: «Мамо, не сперечайся з бабусею, вона стара». Його слова — як зрада. Я відчуваю себе рабинею у домі, який ніколи не стане моїм.
Вагітність під ударом
Я на шостому місяці, і моє стан — не просто слова. Токсикоз мучить мене, спина болить, а втома валить з ніг. Але свекруха дивиться на мене з докором: «За мого часу народжували у полі та працювали до останнього». Оксана сміється: «Ой, Соломіє, не вигадуй, вагітність — це не хвороба». Їх байдужість вбиває. Я боюся за дитину — стрес, недосипання, постійна робота не проходять безслідно. Вчора я ледь не впала, коли несла відро з водою, але ніхто навіть не запитав, як я.
Я намагалася поговорити з Марком. Сльози котилися, коли я сказала: «Я більше не можу, я вагітна, мені важко». Він обійняв мене, але відповів: «Бабуся дала нам квартиру, потерпи». Потерпи? Скільки ще? Я не хочу, щоб моя дитина народилася у домі, де її мати — служниця. Я хочу спокою, турботи, а замість цього — лише дорікання та брудний посуд.
Остання крапля
Учора Галина Михайлівна заявила: «Соломіє, ти маєш бути вдячна, що живеш у моїй квартирі. Працюй, а то вижену». Оксана підхопила: «Так, невістка має крутитися, а не скиглити». Я стояла, стискаючи ганчірку, і відчула, як у мені щось ламається. Моя дитина, моє життя, моє здоров’я — для них це ніщо. Марко, як завжди, мовчав, і це добило мене. Я білЯ взяла дитя на руки і вийшла з того дому назавжди.
