Сьогодні мені 70. Я самотня, як билина в полі. Для рідної доньки — тільки обуза.
— Оленко, приїдь вечором, прошу тебе… Самотужки вже не справляюсь…
— Мамо, ну коли мені? Робота по горло! Годі скиглити. Гаразд, приїду.
Я стояла біля телефону, стиснувши слухавку, а сльози котилися по обличчю. Від болю. Від образу. Від усвідомлення — що для єдиної дитини я тепер лише тягар. Згадала, як сама вирощувала Оленку, як тягла все на собі. Ніколи їй ні в чому не відмовила. Усе найкраще — їй. Все — тільки заради неї. Може, в цьому й була моя помилка. Занадто баловала, надто любила, і так хотіла вірити, що її щастя стане і моїм.
Коли Оленці виповнилося одинадцять, у моєму житті з’явився чоловік. Вперше за довгі роки я відчула себе жінкою. Та донька влаштувала такий галас, що довелося з ним розлучитись. Хоч серце і кричало, я обрала її. Все обирала її. А тепер… тепер мені сімдесят. Я самотня. Хвороби, сили на нулі, і єдина людина, на кого сподівалася — моя дитина — відмахуються від мене, як від докучливої мухи.
Оленка вже двадцять років одружена. Має трьох дітей, та бачу їх рідко. Чому? Хто зна. Може, і їм сказали, що я «заважаю».
— Мам, що вже знов? — увірвалася в хату роздратована Оленка.
— Мені призначили уколы… Ти ж медична сестра, не могла б допомогти?..
— Що, цілий тиждень мотатися до тебе? Ти жартуєш?
— Оленко, за вікном ж ожеледь, я ж сама не дійду до лікарні…
— Ну то заплати, щоб був хоч якийсь сенс сюди їздити! За дякую ніхто не працює!
— В мене нема грошей…
— Ну й чудово! Шукай когось іншого! — і грюкнула дверима.
Наступного ранку я вийшла на дві години раніше — повільно плила по засніженому тротуару, стиснувши в руці направлення, і шепотіла: «Ти впораєшся, лиш би дійти…» А сльози лилися самі. Від болю. Від самотності. Від тих слів, що ніколи не забуду: «Ти для мене обуза».
Біля входу в поліклініку до мене підійшла молода жінка:
— Дозвольте вас провести, бабусю! Вам погано? Ви плачете?
— Ні, дитинко. Це не від болю. Це від життя…
Вона сіла поряд, вислухала. Я розповіла їй усе. Як не дивно, із незнайомкою говорилося легше, ніж із рідною донькою. Її звали Марічка. Виявилося, що вона живе у сусідньому будинку. Після того дня вона заходила все частіше. Ми зблизилися. Приносила продукти, помагала з ліками. Просто слухала.
На мій день народження Марічка прийшла одна. Оленка навіть не подзвонила.
— Не могла не зайти, — сказала вона. — Ви так нагадуєте мені мою маму. З вами так тепло…
Тоді я зрозуміла: чужа людина дала мені більше, ніж та, кого я виростила з маминим серцем.
Ми стали як рідні. Марічка запрошувала мене на дачу, разом святкували, їздили на природу. І нарешті я прийняла важке, але чесне рішення — переписала квартиру на неї. Вона спочатку відмовлялася: «Мені від вас нічого не треба». Та я наполНа цьому моя життя навчило мене, що кров – не завжди родина, а родина – це ті, хто залишається поруч у біді.



