3 січня
Інколи здається, що материнська любов — це щось вічне, міцне, як український дуб. Але настає день, коли і дуб тріскається — під тиском обставин, користі та холодного байдужого зречення. Так сталося в родині Оксани та Олега, де все почалося з хвороби, а закінчилося зрадою.
Коли Марії Іванівні — їхній літній матері — стало погано, першими, до кого вона звернулася, були діти. Старша донька Оксана, незважаючи на добру роботу й дорослу доньку, одразу відмовилася забрати матір. Мовляв, у неї однокімнатна квартирка у Львові, немає умов, немає часу, та й сама вона «не тягне такої відповідальності».
Тоді Олег, молодший син, без вагань забрав матір у свою двокімнатну хату в Івано-Франківську. Його дружина — Соломія — не заперечувала, навпаки, старалася допомогти. Спочатку було важко: Марія Іванівна лежала, не говорила, потребувала постійного догляду. Олег запропонував сестрі поділити витрати на сидєлку, але Оксана категорично відмовилася — у неї іпотека, кредити, донька в університеті.
— Вибач, Олежку, але я справді не можу, — лише й відповіла вона.
На допомогу прийшла Соломія. Вона звільнилася з роботи й взяла на себе турботу про свекруху. Мила, годувала з ложки, робила уколы, міняла білизну. Завдяки піклуванню Марія Іванівна поступово повернулася до життя. Знову почала говорити, рухатися, навіть трохи допомагати по господарству. І коли прийшов день, коли можна було б подумати про повернення додому, вона сама попросила:
— Сину, я хочу залишитися у вас. Тут мені спокійно, і онуки поруч, і ти з Соломією — як рідні.
Олег із дружиною переглянулися й погодилися. Пустуюча квартира Марії Іванівни у центрі залишилася недоторканою — вона сама не наполягала на продажі. Усе було б добре… доки Олег випадково не почув розмову матері по телефону з Оксаною.
— Донечко, я все вирішила. Продам свою хату, закрию твою іпотеку. Ти й Даринка заслужили спокій. А потім, може, й на невеличку дачу залишиться — для тебе й онуки.
Ці слова вразили Олега, ніж гостріший за бритву. Він не міг повірити своїм вухам. Та, що три роки не цікавилася матір’ю, отримає все? А він? Його родина? Де ж справедливість?
— Мамо, ти ж знаєш, скільки ми вклали в твоє одужання? Скільки безсонних ночей провела Соломія? А ти збираєшся віддати все сестрі, яка навіть сидєлку не оплатила? — запитав він у неї того ж вечора.
Але Марія Іванівна лише зітхнула:
— Олежку, в Оксанки більше труднощів, а ви з Соломією впораєтеся, ви ж у мене сильні…
Цього Олег не зміг витерпіти. Тієї ж ночі, мовчки, зібрав матері речі та відвіз їх до Оксани. Просто поставив валізки біля дверей, подзвонив і поїхав.
— Хочеш ділити майно — діли й обов’язки, — сухо написав він сестрі.
Наступного ранку Соломія довго плакала. Але, на відміну від чоловіка, вона не злилася. Їй було просто боляче: три роки життя, три роки відданості — а у відповідь лише байдужість і зрада.
Олег не заперечує: можливо, він вчинив різко. Але якщо справедливості немає в материному серці, може, вона знайдеться в очах доньки? Він запитує себе — чи повинен син завжди бути сильним і терплячим, якщо його щирі вчинки не цінують?
Буває, діти люблять щиро. Аж поки не дізнаються, кому дістанеться хата.
