Сьогодні він забрав у мене дві котлети й сказав, що мені треба схуднути. За шість років шлюбу я народила трьох дітей, а тепер боюся лишитися сама.
Мені тридцять шість. За ці роки я стала матір’ю трьох чудових дітей: Андрійкові — п’ять, Софійці — три, а найменшому, Ярославчику, лише півроку. Завжди мріяла про велику сім’ю, але не уявляла, який це буде тягар — фізично, морально, в кожному значенні. Останнім часом життя нагадує нескінченну бігню, де я ледве дихаю.
З Олегом ми познайомились, коли мені вже було майже тридцять. Подруги давно вийшли заміж, виховували дітей, а я то на роботі, то вдома, завжди сама. І раптом — він. Високий, підтягнутий, з харизмою. Тоді він уже обіймав гарну посаду — керував відділом у юридичній фірмі. Ніколи б не подумала, що такий чоловік зверне на мене увагу.
Про його серйозність я зрозуміла, коли він сам представив мене своїй матері. Ганна Миколаївна — жінка доброзичлива, освічена, відразу ж прихилила мене до себе. Вона була в захваті й майже сама підштовхнула сина до весілля. Одружилися ми швидко, майже поспіхом. А потім пішла низка декретів.
Спершу народився Андрійко, і я пішла з роботи. Потім — Софійка, далі Ярославчик. І ось я вже не повернулась до професії. Усе на мені: старші не ходять до садка, Андрійко — на гуртках, Софійку вчу сама, і весь час — з дитиною на руках. Люблю їх безумовно, але від себе не лишилось ні сили, ні… власного «я».
Колись я важила сорок дев’ять кілограмів. Ходила до залу, бігала вранці, доглядала за собою. Тепер — вісімдесят. Мій день — це каша, підгузки, уроки, юшка, прибирання, вечірні істерики, і так по колу. На спорт немає ні часу, ні сил. А якщо й пробую — діти тут же біжать, тягнуть, питають, лізуть на руки.
Олег спершу жартував. Називав мене «пухначкою», «солодкою ведмедицею». Але потім жарти зникли. А згодом — і терпіння.
У п’ятницю ми вечеряли. Я поклала собі три котлети. Він глянув, мовчки узяв дві й повернув на сковорідку.
— Тобі треба схуднути. Якщо я захочу іншої — будеш валити тільки на себе, — кинув він спокійно, не дивлячись у вічі.
Я завмерла. Ніби хтось вдарив у груди. Я розумію, що змінилась. Що втомилась. Що вже не та, у кого він закохався. Але хіба я винна, що віддала сім’ї себе цілком? Що не сплю ночами, бо в одного зубки, другий не їсть брокколі, а третій знову втратив зошит? Хіба я не заслуговую хоч трохи розуміння?
Я б із радістю пішла на масаж, зробила манікюр, пофарбувала волосся. Але грошей нема. Все на дітей, заняття, їжу, кредити, допомогу свекрусі. Олег добре заробляє, але й витрат у нас чимало. І, звісно, він має виглядати презентабельно — адже начальник. А я можу ходити у старому халаті. Тільки ось у дзеркалі все рідше впізнаю себе. Сукні не сідають. Джинси не сходяться. Все здається кумедним і чужим.
Іноді мені здається, що я вже не жінка. А лише тінь. Годує, миє, прибирає, але не відчуває, не сміє мріяти. Лише моя свекруха — єдина, хто ще тримає нас разом. Вона дзвонить, приїздить, допомагає з дітьми. І я сподіваюсь, що вона не дасть йому піти. Не дасть зруйнувати те, заради чого я жила останні шість років.
Іноді мені страшно: а що, як одного дня він візьме речі й піде? Залишить мене з трьома дітьми й тінню самої себе? Я не прошу багато. Лише хотіла б, щоб він згадав, за що мене колись полюбив. І побачив: я та сама. Просто дуже, дуже втомлена.
