Чи можуть діти відвернутися від батька після розлучення? Мої діти не хочуть мене знати, бо я колись пішов.
З Оленою ми прожили разом дванадцять років. Я вважав наш шлюб міцним, поки не помітив, як ми почали віддалятися одне від одного. Після народження дочок — Софійки та Марічки — моя дружина повністю пірнула у материнство. Я не звинувачую її в цьому, розумію, що діти потребують уваги. Але я почав почуватися порожнім місцем — наче поруч була не дружина, а лише мати моїх дітей, і все.
Ми майже не розмовляли. Роками спали в різних кімнатах. Мені бракувало тепла, підтримки, простого погляду, у якому я був би важливим. І одного дня я зустрів іншу жінку — Катерину. Вона була молодшою, слухала мене, цікавилася моїми справами, дивилася так, як давно вже не дивилася дружина. Я не хотів зраджувати. Я прийшов додому і чесно сказав Олені: я йду.
Я очікував скандалу, сліз, істерики. Але вона відреагувала тихо. Просто кивнула і сказала, що розуміє. Ніяких прохань залишитися, ніяких докорів. Ми розлучилися. Я одружився з Катериною. Спочатку все здавалося новим і світлим: вона підтримувала мене, піклувалася, була поруч. А потім все почало розвалюватися — знову незрозумілість, знову холод, знову відчуженість.
Старша дочка тоді була підлітком, молодша ходила до початкової школи. Олена вирішила, що дітям не варто зі мною бачитися. Говорила, що їм буде спокійніше без потрясінь. Через мою маму я передавав подарунки й гроші — вона підтримувала зв’язок з Оленою. Хоч так я залишався поруч — хоч і через чужих людей.
Потім у мене народився син — Данилко. З ним я хотів усе зробити інакше. Носив його на руках, вчив говорити, грав кожного вечора. Але й Катерина пішла. Йому було тоді лише чотири. Вона знайшла когось молодшого, успішнішого, як я потім дізнався. Поставила умови: зустрічі за графіком, жорсткий контроль, гроші на кожну дрібницю. А потім її новий чоловік заявив, що мені немає місця в їхньому житті. Зв’язок із сином обірвався.
Тепер мені шістдесят сім. У моїх доньок свої сім’ї, свої діти — онуки, яких я ніколи не тримав на руках. Мій син уже дорослий, але я не знаю, де він, як живе, ким став. Ніхто з них не дзвонить. Ніхто не пише. Наче мене нема. Я помилявся, я пішов — так. Але хіба за це варто викреслювати мене з життя назавжди?
Я ж намагався бути поруч. Наскільки міг — допомагав. Але у кожної людини є межа. Я не виправдовуюся, я просто хочу, щоб мене почули. Так, я пішов, але ж не перестав бути батьком.
Зараз я один. Ні сім’ї, ні дітей поруч. Святкові дні — порожні. Телефон мовчить. Інколи навіть боюся, що помру — і ніхто не дізнається. Іноді думаю: може, написати листа? Подзвонити? Але що сказати? Вибач, що був слабким? Вибач, що не зміг утримати сім’ю?
Та хіба я не заслуговую хоча б на один дзвінок? Хіба я не маю права дізнатися, як живуть мої діти? Чому їхня мовчанка здається мені вироком?
Іноді я сиджу на лавочці біля дому й дивлюся, як інші дідусі гуляють з онуками. Чую, як їх кличуть: «Діду, йди сюди!» А мені ніхто так не скаже.
Час йде. Я не хочу помирати з відчуттям, що був ніким для тих, кого любив більше за життя. Не ідеальний, робив помилки. Але хіба любов вимірюється лише вчинками?
Я не знаю, чи пробачать мене. Але я все ще сподіваюся. Все ще чекаю…
