Будинок культури у маленькому провінційному містечку на Поділлі був старим, але затишним. Дітлахи тіснотилися в залі, не зводячи очей зі сцени. Там, під світлом ледь теплих ламп, знову виступав Іван Петрович — літній чарівник, якого знав усій окрузі. Його капелюх — потертий, з вицвілим пір’ям, але все ще повний див — давно став легендою.
Він не був циркачем у звичному розумінні. Іван Петрович — людина з добрим сердцем і дитячою душею. У кожному його виступі жила магія не фокусів, а надії. Сьогоднішній фінал — з капелюха він мав дістати живої курки на ім’я Мар’яна. Зал затамував подих.
— А тепер — диво! — урочисто скрикнув чарівник і витягнув із капелюха здивованого птаха.
Дитячий захоплення розлилося кімнатою, як теплий вітерець: оплески, вигуки, сміх. Але коли Іван Петрович вже збирався кланятися, раптом зустрів один погляд. Не смішний, не грайливий. Погляд хлопчика років семи, що сидів на останньому ряду, не моргаючи, спостерігаючи за куркою.
— Привіт, малий. Ти один? — запитав чарівник, підійшовши.
— А курка справжня? — з подивом прошепотів хлопчик.
— Авжеж! Хочеш — погладь. Її звуть Мар’яна.
Хлопчина обережно підійшов, провів долонею по пір’ю. Очі світилися, губи тремтіли.
— А їй не страшно в капелюсі сидіти?
— Мар’яна не боїться. Вона смілива. Як ти.
— Ярку! — почувся голос.
До них поспішала жінка з втомленим обличчям.
— Ну, Ярославе, ну коли ж ти вгамуєшся? — зітхнула вона і звернулася до чарівника: — Вибачте. Він у нас особливий. Непосидючий.
— Ви його мати? — запитав Іван Петрович.
— Вихователька. Він із дитбудинку, батьків недавно втратив…
Коли Ярко пішов, похиливши голову, чарівнику здалося, ніби хтось стиснув його за серце. Ні, він не може просто забути цього хлопчика.
— Скажіть адресу вашого дитбудинку.
Жінка здивувалася, але назвала вулицю і номер.
Усю ніч Іван Петрович не спав. Він згадував, як багато років тому, після розлучення, втратив свого сина. А тепер, дивлячись у вічі цьому хлопцю, відчував — доля дає йому другий шанс.
Вранці він прийшов до дитбудинку з великим пакетом цукерок. Ярко сидів у кутку, відокремлений від галасливої ватаги. Побачивши Івана — засяяв. А коли побачив, що той привів із собою Мар’яну — підскочив від щастя.
Так почалася їхня дружба. Спочатку рідкісні візити, потім — похід у зоопарк, книжки, мультики. Ярко прив’язався до нього всією душею. І Іван Петрович — теж.
Одного разу він наважився і підійшов до Марії Степанівни, тієї самої виховательки:
— Я хотів би усиновити Ярка.
— Самотньому чоловікові — не дадуть, — м’яко, але зі смутком відповіла вона. — Закони у нас такі.
Чарівник понизив голову. Він не знав, що Марія вже давно спостерігала за ним. І що кожного разу, коли він приходив — її серце билося тривожно. Вона теж полюбила цього дивного, трохи кумедного, але по-дитячі доброго чоловіка.
А через тиждень Ярко, сидячи на лавці і тримаючи курчачу лапку Мар’яни, раптом тихо запитав:
— А можна я буду жити з тобою?
Іван завмер. Він не знав, як пояснити про папери, про неможливе.
Але хлопчик раптом сказав, довірливо заглянувши у вічі:
— А якщо Марія Степанівна піде з нами? Вона добра. Вона буде тобі дружиною, а мені — мамою. Тоді ми точно будемо родиною.
Чарівник глянув убік. Там, біля вікна, стояла Марія. І він раптом зрозумів — хлопчик має рацію.
Він підбіг до неї, серце билося, в голові — тисяча думок. Але нічого не треба було казати. Вона вже все прочитала в його очах. Вона вже знала.
Ярко підбіг і притулився до них обох.
І в ту мить, серед старих стін, серед запаху крейди, фарби та дешевого порошку, у коридорі звичайного дитбудинку народилася сім’я.
Така, про яку мріють у казках.
