Старушка із вузликом у руках готувалася до одиноцтва… але попереду на неї чекало не зрадження, а щастя.
В будь-якому віці життя вміє завдавати болю. Особливо в старості. Коли прожито вже все найкраще, а потім раптом залишаєшся сам. Безпорадний. Залежний. Непотрібний. Гірше за самотність може бути лише почуття, що тебе зрадили — ті, заради кого ти жила. І Ганна Степанівна була впевнена: її час настав.
Того дня вона сиділа у своїй кімнаті, прислухалася, як за стіною на кухні метушиться невістка Оксана, і згадувала минуле. Про сина Ігоря, якого не стало три роки тому. Про онука, що виїхав до Львова на заробітки та рідко дзвонить. Про себе — стару, неповоротку, завжди невпопад. Вона відчувала себе тягарем. Тому й не здивувалася, коли до кімнати увійшла Оксана з холодним поглядом і суворим голосом:
— Ганно Степанівно, збирайтеся. Я хочу відвезти вас у одне місце. Гадаю, вам там сподобається.
Старушку ніби током вразило. Серце стиснулось, пальці вчепилися в підлокітки крісла.
— Куди? — хрипло вимовила вона.
— Незабаром дізнаєтеся, — ухильливо відповіла Оксана, уникаючи погляду свекрухи.
Ці слова лише підтвердили найгірші побоювання. Ганна Степанівна знала, як буває. Спочатку терплять, потім дратуються, а далі — тихо, без скандалів — відвозять. У місце, звідки рідко повертаються. Де пахне ліками й тугою. Де ніхто не тримає за руку й не називає «мамой».
Після смерті сина Ганна Степанівна продала свою хату — гроші пішли на лікування, лікарні, безсонні ночі. Коли Ігоря не стало, вона залишилася зовсім сама. Їй нікуди було йти, і Оксана дозволила їй залишитися у себе. Стосунки між ними завжди були напруженими. Але онука Марійка — її світ у віконці — щиро любила бабусю, і ця любов хоча трохи розвіювала її самотню старость.
— Чи можу попрощатися із Марійкою? — тихо запитала Ганна Степанівна, мнучи в пальцях поділ халата.
— Авжеж, — здивувалася Оксана. — Але швидше.
Зібралася вона швидко. Речей було небагато. Лише старий вузлик, куди вона акуратно склала все, що в неї залишилося. Біля дверей вона на мить зупинилася, провела рукою по одвірку, поторкала стіни — ніби прощалася. Потім пішла за Оксаною. Маленькими кроками, повільно, майже беззвучно.
Усю дорогу Ганна Степанівна дивилася в підлогу. Їй не хотілося бачити, як минають будинки, машини, люди. Їй було все одно. Вона їхала, як на вирок. Думала лише про те, чому Оксана терпіла її так довго. Чому не вигнала раніше.
— Приїхали, — сказала Оксана.
СтарушСтарушка підвела очі й побачила, як перед нею розкривається невеличкий сад, де вже чекають на неї онучка Марійка з квітами в руках і теплою посмішкою.
