Ось трохи перероблена історія, як для українського колориту.
Мене звати Соломія, і я вже шість років заміжня. Мій чоловік, Богдан — душевна людина, працьовитий, з золотими руками та добрим сердцем. І все б добре, якби це “золото” не роздавалось по крихтам усім родичам, окрім власної сім’ї.
У Богдана велика родина. Мама, брат, дві тітки, двоюрідні сестри та навіть далекі кузени — у кожного знайдеться проблема, яку чомусь може вирішити лише мій чоловік. Причому не через тиждень, не у вихідні, а терміново. Вночі. У день, коли в нас річниця або син з температурою.
До весілля я знала, що в нього теплі стосунки з родиною, але справжній масштаб “родинної відданості” відкрився мені лише після того, як ми одружились і переїхали до його рідного міста — Чернівців. Нам дісталася від бабусі квартира — скромна, але своя. Родичі обіцяли Богданові допомогти з роботою, і я, не роздумуючи, погодилась на переїзд. За пару місяців ми влаштували весілля.
Спочатку я списувала його постійні “допоможи там, відвези сюди” на клопоти перед святом та облаштування житла. Але потім все лише загострилось. Богдан міг півдня копати город у мами, потім їхати за 20 кілометрів допомагати брату перекривати дах, а вночі — везти дядька до аптеки. Вранці він падав без сил, бурчав, що втомився, а я намагалась хоча б трохи його приголубити — сніданок у ліжко, тиша, затишок. Але варто було трохи відпочити — знов дзвінок. І знов він біг.
Я мовчала. Терпіла. Сподівалась, що це минеться. Що він зрозуміє: у нього тепер сім’я, я, дім, у якому теж є справи та клопоти. Але ні. Вся його енергія — туди. А я сама крутилась з прибиранням, ремонтом, вибором меблів, розв’язанням побутових проблем. Шпалери клеїла сама. Меблі переставляла сама. Посудомийку підключав майстер, якого я викликала. Тому що в Богдана не було часу.
Я не влаштовувала істерик. Говорила спокійно. Нагадувала, що я його дружина, а не сусідка по комуналці. Він кивав, цілував руки, благав зрозуміти й мало що не плакав — мовляв, йому незручно відмовляти родичам.
Коли я завагітніла, здавалось — ось тепер усе зміниться. Я стала для нього важливою. Він піклувався, носив сумки, готував, возив до лікаря. Ми стали по-справжньому близькими. Але за місяць — знову все на колі. Щойно закінчився токсикоз — знову тітка, знову брат, знову у мами кран протікає, і лише Богдан може врятувати.
“Зараз я їм допомагаю,” — виправдовувався він. “А коли нам знадобиться — вони нам допоможуть.”
Але за всі роки ніхто з них нам не допоміг. Син народився — перший місяць Богдан намагався. Потім знов зник. Я прокидалась сама, засинала сама. Гуляла з коляскою сама. Він — на будівництві у дядька, в магазині для тітки, у сестри, якій треба було шафу пересунути. Йому дзвонили у будь-яку пору, і він їхав. У нас зламалась пралька — майстер із родини “не знайшов часу”, довелось викликати стороннього.
І знаєте, що найболючіше? Коли збирається уся їхня родина, Богдана хвалять: який молодець! золота людина! все вміє, всіх виручає! А я сиджу поруч і посміхаюсь натягнуто. Бо розумію: вони бачать героя, а я живу з людиною, у якої на мене не вистачає ні часу, ні сил.
Я пробувала говорити з ним. Він лише махав рукою:
“У тебе все є. Чого тобі ще треба?”
А мені треба простого: щоб чоловік був вдома. Щоб він бачив, як росте його син. Щоб у нас теж були “термінові справи”, на які він не міг би сказати “потім”. Щоб я не почувалася зайвою у житті власного чоловіка.
Інколи мені здається, що я просто тінь. Жінка, яка подає йому вечерю й мовчки проводжає на черговий “подвиг”. І, мабуть, його все влаштовує.
А мене — вже ні…
