Рік тому ми пустили їх пожити, а тепер не можемо виселити: невістка вагітна, а син мовчить.
Півтора роки тому наш одинак Богдан одружився. Його дівчина – Оксана – спершу здавалась милою, тихою, без конфліктів. Після весілля вони заїхали до нас – у нас з чоловіком велика трикімнатна квартира в самому серці Львова. Жили спокійно: ми працювали, вони теж.
Але через кілька місяців Оксана почала натякати, що хоче окреме житло. “Треба ж свій простір, самостійність” – казала. Ми не сперечались. Якраз мали вільною однокімнатну квартиру, яку колись купили під оренду. Вона давала стабільний дохід – ці гроші ми відкладали на старость, бо на пенсію сподіватись марно.
Посіли з чоловіком, обговорили й вирішили: нехай живуть там рік, безкоштовно. Умови озвучили одразу – рівно рік, не більше. Вони тоді зраділи. Обіцяли, що за цей час накопичать на перший внесок у кредит. Дітей поки не планували, хотіли пожити “для себе”.
Ми тішились, що допомогли. Молоді заїхали, почали жити на повну. Одяг – лише брендовий, їжа – у ресторанах, відпустки – одна за одною. Кілька разів натякали, що можна б трохи заощаджувати, але чули у відповідь: “Ми молоді, хочемо встигнути пожити!”
Рік минув. Ми вже готувались до їхнього переїзду, щоб знову здавати квартиру. Аж раптом – як грім: Оксана вагітна. І не щойно – вже другий триместр.
Я подзвонила Богдану, запитала, коли вони збираються виїжджати. Відповідь була нерішуча: “Мамо, ну ти ж розумієш… Оксана в такому стані, їй не можна хвилюватись…” А сама Оксана наступного дня прийшла до нас і зі сльозами влаштувала істерику:
“Ви що, виганяєте нас на вулицю з дитиною?! Це ж безсердечно! У вас совісті нема?”
Я ледве стрималась:
“На яку вулицю? У вас є і наша квартира, і батьків Оксани – у них три кімнати! Чому б не жити з ними? Ви дорослі люди. Тоді ми домовились чітко: квартира на рік, не більше. Ми втратили за цей час більше ста тисяч гривень – саме стільки ми хотіли віддати вам на внесок. А ви все прогуляли на шопінг, кафе та подорожі. А тепер ще смієте нас звинувачувати?”
Поставила ультиматум: ще місяць – і виселяйтесь. Вони мовчки кивнули. Пройшло два тижні. Жодного руху. Ні оголошень, ні спроб шукати житло. Лише німа надія в очах: “Може, таки змилуються?”
Ми з чоловіком вже не знаємо, що робити. Вечорами на кухні шукаємо рішення, але все зводиться до одного: ми самі винні, що не поставили умови жорсткіше.
Зараз я не відчуваю злості, лише розпач. Син навіть словом не заступився, лише мовчки підтримує дружину. Оксана уникає мене, ніби я ворог. А ми ж хотіли як краще… Допомогти, підтримати. А отримали – залежність, образи й звинувачення.
І найгірше – ми вже не певні, чи зможемо повернути квартиру. Бо за законом – вони там прописані. А за совістю – почуття провини давить. Чи маємо право виганяти їх зараз, коли Оксана чекає дитину?
Так наша доброта стала для нас пасткою. І поки ми мовчимо – вони мовчки лишаються. Але я знаю: довго мовчати не вийде.
