— Ти мені ніхто! — вигукнула Софійка, зачинивши двері з таким грюком, що аж дзвінка у серванті задзвеніла. У хаті запанувала мертва тиша. Марічка сіла на край стільця, міцно стиснувши в руках чашку, у якій чай давно перестав парувати.
— Мам, що трапилось? — зазирнула на кухню молодша Даринка.
Марічка лише похитала головою. У очах блищали сльози.
— Знову Софійка кричала?
— Класна дзвонила… — прошепотіла жінка. — Та нічого, це не важливо…
Даринка підійшла ближче й обняла маму за плечі:
— Мамо, ну не засмучуйся. Усе налагодиться. — Незважаючи на те, що Даринці було всього тринадцять, у ній вже давно жила неймовірна зрілість. Іноді здавалося, що вона старша за свою пятнадцятирічну зведену сестру.
За півгодини з роботи повернувся Ігор. У хаті запахло вечерею. Усі, крім Софійки, сіли за стіл.
— А де вона? — поцікавився він, глянувши на порожній стілець.
— Образилась, — відповіла Даринка, обережно помішуючи борщ.
Ігор подивився на дружину. Та провинувато відвела очі.
— Класна подзвонила. У Софійки — провал по всім предметам. Я спробувала поговорити… — Марічка замовкла, намагаючись приховати сльози.
Ігор підвівся й пішов до кімнати доньки. Постукав.
— Не заходь! — почулося зсередини.
— Я один. Можна?
Двері відчинилися трішки, і Софійка, переконавшись, що за ним нікого нема, неохоче впустила батька.
— Що тут за безлад? — він глянув на розкидані речі й пусту пачку від рамену.
— Марічка знову… — почала було дівчина, але батько перебив:
— Я сам телефонував Олені Іванівні. Ти справді котишся на дно по всім предметам. Що коїться, Софійко?
Та мовчала. Почала запихати підручники у рюкзак.
— Я не прошу тебе любити Марічку, але ти могла б хоча б поважати її. Ти раниш її кожен день.
— А вона мене — ні? Ти її з Даринкою в ТРЦ возив, а я сама вдома сиділа!
— Ти забула, що я тоді покарав тебе за втечу вночі до подруги?
— Звичайно! Я погана, а Даринка — свята!
— Годі! — голос Ігоря став різким. — Ти занадто перегинаєш!
Він вийшов, не чекаючи відповіді. На кухні Марічка сиділа, стискаючи долоні. Слова застрявали в горлі. Але, подивившись на чоловіка, вона нічого не сказала. Лише через кілька хвилин промовила:
— Я більше не знаю, що робити. Софійка відштовхує мене, вона ревнує тебе. Я старалася, чесно… але так і не змогла стати їй хоч кимось близьким.
— Я знаю, кохана, — Ігор обійняв дружину. — Але що ж робити?
— Нам треба роз’їхатися. На час, — з трудом вимовила Марічка.
— Що? — він відсторонився. — Ти серйозно?
— Може, якщо вона відчує, що ти поруч і тільки з нею, у ній щось зміниться…
Софійка чула кожне слово, сховавшись за дверима. У грудях спалахнула надія. «Тато знову буде жити зі мною».
Вранці Ігор повідомив доньці, що вони переїжджають на стару квартиру. Даринка розридалася. Ввірвалася до кімнати Софійки й закричала:
— Ти ненавидиш мою маму й забираєш у мене тата! — і вибігла, грюкнувши дверима.
Софійка не очікувала, що все так повернеться. Вона раділа, доки не усвідомила, як важко жити без Марічкиних рук. Ніхто не готував. Ніхто не допомагав із уроками. Тато був на роботі, а їй доводилося варити макарони й прати шкарпетки. Він став суворим, жорстким, нетерплячим. Не так, як Марічка, яка м’яко пояснювала, навіть коли Софійка кричала їй у вічі.
Наближався день народження. Софійка вирішила сама спекти торт. Знайшла рецепт, замісила тісто… але не стежила. Бісквит підгорів. Коли тато повернувся, він побачив доньку, яка плакала над чорним коржем.
— Тату… давай повернемося додому, — прошепотіла вона, втулившись у його плече. — Прости мене. Я люблю тебе… і Марічку… і Даринку…
— Я теж люблю тебе, рибко. Але повернутися — не так просто. Ми поранили їх. Треба спочатку запитати, чи готові вони нас прийняти.
Софійка мовчала. Їй було соромно. Дуже соромно.
— Ти мусиш зрозуміти, — сказав Ігор, — Марічка тобі може й не мати, але вона заслуговує поваги. А ще — ти маєш вибачитися.
Усю ніч Софійка не могла заснути. Вперше за довгий час вона не злилася. Вона просто відчувала сором і біль. Вранці вона сама попросила тата відвезти її до Марічки й Даринки.
Вона вибачилася. Щиро. Із слізьми. Перед Марічкою. Перед Даринкою. А через кілька днів вона вперше у житті прошепотіла: “Мамо… прости мене”.
І ніхто не знав, хто з них у той момент плакав більше.
