Коли зрада лунає луною — історія одного кохання та прощення
Ольга копалася у городі, вириваючи бур’ян, коли до неї підійшла сусідка Марічка. Та, ніби між іншим, кинула:
— Ольго, ти свого Андрія що, не годуєш? Він, між іншим, у Катерини Семенівни вечеряє…
Ольга завмерла. Руки знемагали.
— Марічко, ти що несеш?!
— А те й несу, що сама бачила, — з їдливим присміхом відповіла та. — Учора до вчительки йшла, сина свого обговорити. Підійшла до вікна, а там твій Андрійко за столом із нею, як рідний. Я постукала — він під стіл шмигнув.
— Не вірю. Вигадала ти все, — Ольга хотіла відмахнутися, але дрож уже бігала по спині.
— Та нащо мені брехати? Не віриш — не треба. Тільки не дивуйся потім.
Ольга наче й не повірила, але осад лишився. До того ж Андрій останнім часом чомусь не торкається до столу. Третій день поспіль приходить з роботи й каже: «Так утомився, їсти не можу». Ні юшки, ні котлетки.
Тієї ночі, коли чоловік рано ляг спати, Ольга не могла закрити очей. Вона дивилася на його обличчя в місячному світлі й боролася з думками. «Не може бути. Не може…»
За два дні Андрій не повернувся вчасно. Вечеря простояла холодною. Ольга, не витримавши, накинула светр і побігла до хати Катерини Семенівни.
Підійшовши до хвіртки, вона постояла в нерішучості. Тихо. Світло горить лише у сінях. У хаті — тиша. Але що це за куртка висить у коридорі? Схожа. Дуже схожа на Андрієву. І тут її осяяло. Дочка Настунька недавно навчилася вишивати — і, пишаючись умінням, прикрасила батькову підкладку квіточками. Ольга підійшла й, завмираючи, вивернула куртку. Крихітні вишиті волошки врізалися в очі, немов крики правди. Серце забилося, як божевільне. Ноги підкосились. Вона опустилася просто на підлогу. Сльози хлинули самі.
За хвилину в коридор вийшов Андрій. Пом’ятий, збентежений.
— Ольго… ти все неправильно зрозуміла…
— А ти що, анатомію тут проходиш? Чи у вас уроки математики до пізньої ночі? — Ольга підвелася, і в її голосі було більше болю, ніж злості. — Я ж, дурна, вірила, що ти втомлюєшся… А ти — із нею, за одним столом. І навіть під стіл лізеш, коли спіймають!
Андрій кинувся за нею, але вона вже мчала через вулицю.
— Ольго! Ну прости! Люди ж дивляться!
— А нехай дивляться! Я не по чужих ліжках скачу. Мені соромитися нічого! Тобі — і їй — має бути соромно!
Катерина Семенівна була в селі на становищі столичної панянки. Місцеві — не в рахунок. Вона оселилася в комунальній хаті на чотири родини й рахувала дні до повернення в місто. Її не цікавили ні сусіди, ні побут, ні навіть учні. Доти, поки не зламалася дошка на ґанку. Тоді вона розплакалася прямо на порозі. У цю мить повз проходив Андрій. Запропонував допомогу, полагодив східці. А потім — залишився на чай.
З цього все й почалося.
Спочатку — вафлі з магазину. Потім — котлетки. Потім — теплий вечір за кухонним столом. Катерина не відчувала до Андрія почуття, але й самотність не тішила. А він… Він пишався. Вчителька! З ним за одним столом!
Але тепер все вилізло назовні.
Ольга плакала, зарившись у подушку. Діти — дев’ятирічна Настя і шестирічна Оленка — підповзли до неї, не розуміючи, що трапилося, і теж заплакали. Просто тому що плакала мама.
Розлучення? А куди йти? Рідні — нема. У селі — лише плітки. Роботи — не густо.
Андрій відчував провину. Він не підходив до Ольги кілька днів. Жив, як чужий. Сам собі варив, прав, їв. Кілька разів намагався поговорити, просив вибачення, божився — але Ольга залишалася непохитною.
— Повертайся до своєї вчительки. Я тобі не пара.
— Ольго… заради діточок…
— Не прикривайся дочками! Не тобі тепер ними прикриватися!
Минуло два місяці. Школа закінчилася. Катерина поїхала. Зібрала речі й покинула село. А в хаті Ольги й Андрія панувала холодна мовчанка.
Серпень. Останній тиждень літа. Діточки гралися в дворі.
— Настунько! Оленко! — гукнула Ольга з вікна.
Дівчатка забігли в хату. Мати подала клунок із їжею:
— Візьміть татові в поле обід.
Настя з Оленкою побігли, немов вітер. Андріїв трактор стояв посеред ниви. Дівчатка махали рученятами, як прапорцями.
— Тату! Мама обід передала!
Андрій вийшов із кабіни, наче прокинувся.
— Мама?! Передала?! — перепитав він.
— Ось! — Настя простягнула клунок. — Там котлетки й хліб.
Андрій присіАндрій взяв клунок у дочок, і в його серці знову прокинулася надія.
