Ти знаєш, як часом страшна думка про старость? Щоб не лишитися самій, без опори…
Мій син одружився десять років тому. Всі ці роки вони з дружиною та донькою живуть у крихітній однокімнатній квартирі. Сім років тому Андрій купив ділянку й почав будувати дім. Спочатку довго нічого не робили. Через рік поставили паркан, залили фундамент. Потім знову тиша — грошей не було. Так і йшло роками: повільно, важко, але він складав на матеріали, не здавався.
За увесь цей час звели лише перший поверх. А мріють про двоповерховий будинок, де буде місце і для них, і для мене. Син у мене добрий, завжди казав: «Мамо, ти теж будеш з нами, у тебе буде своя кімната». Щоб вкластися у будівництво, вони навіть поміняли двокімнатну квартиру на однушку, а різницю у грошах вкинули у дім. Але тепер їм тісніше, особливо з дитиною.
Кожен їхній приїзд до мене перетворювався на розмову про будівництво. Розповідають, де буде ванна, як утеплять стіни, яка буде проводка… Я слухаю, а серце стискається. Жодного слова про моє здоров’я, жодної цікавості до мого самопочуття — лише стіни, труби, горище.
І ось одного разу я наважилася запитати прямо:
— То що, мені квартиру продавати?
Вони зраділи. Заметушилися, почали розмальовувати, як ми заживемо разом. Тільки я дивилася на невістку й розуміла — під одною дахою з нею я не хочу. Вона мене не виносить, а я ледве стримуюся, щоб не наговорити зайвого.
Але серце болить за сина. Він же старається, б’ється. Збудує він цей дім ще років за десять, якщо не допомогти. Я й справді хочу зробити його життя легшим. Але я спитала найголовніше:
— А жити мені де?
Відповідь не змусила себе чекати. Невістка, завжди повна «геніальних» ідей, випалила:
— У вас же є хатина за містом, ось і поживете там. Тихо, спокійно, нікому не заважатимете.
Хатина є. Але це дерев’яна халупка, якій вже років сорок. Без опалення. Так, влітку можна на денек приїхати, повдихати свіжого повітря, зірвати яблуко. А як зимівля? Дрова рубати? В туалет по снігу ходити? У мене вже ноги погано слухаються, тиск стрибає. Я туди боюсь їхати однією, а вони мені пропонують там ЗИМУВАТИ?!
Я намагалася пояснити:
— Та там же холодно, туалет на дворі, ні опалення, ні умов.
А у відповідь:
— Люди ж у селах якось живуть, і нічого, не помирають.
Ось так. Навіть не запропонували пожити у них поки дім добудують, не сказали, що будуть поруч. Лише: «Продавай квартиру — будівництво стоїть!»
А недавно я й почула, як невістка по телефону з матір’ю обговорювали:
— Її б до сусіда перевезти, нехай удвох живуть. А квартиру швидше продати, поки не передумала.
У мене аж ноги підкосились. От воно як. Вже й долю мою вирішили. А я ж думала, хоч кімната в домі буде. А вони — до сусіда, і ключі від квартири в руки…
Я ходжу до сусіда Олексія. Він удівець, сам живе. Ми спілкуємось, п’ємо чай, згадуємо минуле. Але жити з ним?! Та ще й не за своїм бажанням? Це принизливо.
Сижу й думаю: може, справді продати квартиру? Гроші вкинути в дім, синові допомогти. Раптом він потім справді відведе мені куток? Раптом буде до мене добрий?
А потім дивлюся на невістку, згадую її слова… І страх підступає: а якщо потім виженуть? А якщо знову запропонують туалет на дворі й скажуть «дякуємо»?
Мені скоро сімдесят. Я не хочу опинитися на вулиці. Не хочу бути безпомічною бабусею, яку ганяють з кута в кут. Не хочу помирати в холодній хатчині під ковдрою, поки миші шкрябаються. І точно не хочу бути обузою синові та його дружині.
Я просто хочу спокійну старость. У своїй хаті. У своєму ліжку. Де я знаю, де що лежить. Де мені не страшно заплющити очі.
Я мати, так. Але я теж людина.
