Іноді біда приходить без стуку. Вона не ламає двері, не попереджає. Вона просто входить у твоє життя з яскравим макіяжем, химерною посмішкою й фразою: «А ти зовсім не така, як я уявляла». Так у наш дім увійшла Марта — зведена сестра мого чоловіка, мамина улюблениця, через яку я ледь не кинула все й не пішла.
Того вечора все було звичайним. Я вперше за кілька тижнів вчасно звільнилася з роботи, забрала нашу доньку Софійку з садочка, і ми пішли до парку. Тепле повітря, дитячий сміх, щаслива втома. Додому повернулися близько восьмої. Не встигла я переодягнутися, як задзвонив телефон — це був Андрій.
— Кохана, я їду зустрічати Марту, — сказав він спокійно.
— Марту? — здивувалася я. — Тую саму, зведену?
— Так, вона розлучилася. Приїхала назавжди.
Я знала про Марту лише з розповідей. Десять років тому її батько одружився з мамою Андрія — Ганною Петрівною. З того часу Марта була майже святою в їхньому домі. Свекруха її обожнювала. То зовнішністю вражала, то вчасно вміла заплакати. Андрій рідко про неї розповідав. Я й не лізла. Але коли він повернувся додому опівночі з величезною валізою й втомленою посмішкою, я зрозуміла — наше життя вже не буде колишнім.
Наступного дня ми поїхали знайомитися. Марта відчинила нам двері у піжамі, з розмазаною підводкою й ненатуральною усмішкою.
— Привіт! Значить, ти дружина Андрія? Хм… А я думала, ти… ну, неважливо.
Свекруха, сяюча від радості, накрила стіл на половину весілля: соління, курка, пироги. Сиділа поруч із Мартою й усе примовляла, як та втомилася, як їй важко було з чоловіком, і як вона «заслужила почати все спочатку». Потім, між іншим, кинула:
— Кохана, може, допоможеш Марточці з роботою? У вас же є знайомі.
Так почався новий етап. Андрій метушився, шукав їй вакансії, дзвонив знайомим. Я підбирав варіанти житла. У підсумку сусіди зверху здавали «однушку» — умовили їх. Андрій навіть із документами допоміг. Усе — заради бідної дівчинки, якій «не пощастило в житті».
А далі почався справжній жах. Вранці — Марта. Вівчиром — Марта. Машини в неї нема, візьми її, як таксі. Готувати не вміє — приходила до нас. Могла з’явитися о дев’ятій вечора, стати посеред кухні й заявити:
— Я не поїла, а сьогодні страшенно втомилася. Ви щось зварили?
Одного разу влаштувала у себе вечірку, музику врубила на всю, сусід викликав поліцію. Господарі квартири були в люті, але Марта якось викрутилася. А свекруха приїхала наступного дня влаштовувати розбірки:
— Ви що, не могли за нею подивитися?! Вона ж тільки двадцять чотири, вона як дитина!
— Вибачте, — не витримала я, — але ми з Андрієм не наймалися їй у няньки. Ми їй допомогли. Далі — вона доросла людина.
— Тебе ніхто не питав! — гаркнула свекруха. — Я з сином розмовляю!
Я вийшла з кімнати, але через стіну чула крики. Що ми «погано прилаштували» дівчину, що «не допомогли».
Через кілька днів Марта пішла на лікарняний. Андрія послали купувати їй продукти. Мене теж втягнули: «Забирайся, прибери». Я відмовилася. Чоловік образився. А я згадала, як сама з температурою варила борщ і прибирала — і ніхто до мене не біг.
Потім почалися нові скарги сусідів, і господарі вимагали, щоб Марта виїжджала. Роботу вона втратила — і на неї нарікали. Свекруха приїхала забирати «сонечко» додому, ридаючи й клянучи всіх навколо. Я дивилася на це й мовчала. Бо знала — скажу хоч слово, і вибухну.
Але через кілька тижнів сталося диво: подруга Марти запросила її до Києва. Свекруха хвилювалася, метушилася. А я ледь не стрибала від радості. Вперше за кілька місяців я зітхнула вільно.
Марта поїхала. І з нею пішов той нестерпний хаос. Повернулася тиша. Спокій. І я знову могла бути собою — дружиною, матір’ю, жінкою. А Марта хай тепер влаштовує пекло комусь іншому. Лише б не нам.



