Тетяна Степанівна поверталася додому зі своєю звичною неторопливістю. Повернувши ключ у замку, раптом почула в квартирі чужий голоси. Взула тапочки й навшпиньках пройшла на кухню.
Те, що вона там побачила, мало не збило її з ніг.
За столом весело сміялися три дівчини. У центрі, ніби господиня бенкету, сиділа її невістка — Марічка. На плиті клекотів горщик, а по всій хаті пахло свіжим борщем. Тим самим, який Тетяна зварила вранці на вечерю.
— Що це за безлад?! — різко кинула вона, і на кухні миттєво настала мертва тиша.
Марічка підвела голову й солоденько посміхнулася:
— Мамо, це просто мої подружки заскочили. Побалікати. Я їх частувала. Борщ — пальчики оближеш!
Тетяна Степанівна мовчки оглянула стіл. На тарілках гостин — залишки її вечері. З серванту — найдорожчий сервіз. З вази — фрукти, куплені на вихідні.
Марічка була в сім’ї вже два роки. Син Олесь закохався по вуха, одружилися швидко. Спочатку орендували квартиру, але коли господар вирішив її продати, опинилися на роздоріжжі.
— Мамо, пусти нас хоча б на часиночку, — благав Олесь. — Ми швидко знайдемо варіант.
Тетяна погодилася. Але відразу поставила правила. І з першого дня зрозуміла: спокою не буде. Марічка була зухвалою, нешанобливою, відповідала з викликом. І щоразу знаходилася нова причина для роздратування.
Спочатку крихти на столі. Потім — розкидані речі. Далі — грюкання дверима.
— Чому вас вигнали? — не витримала Тетяна в один із вечорів.
— Квартиру продали, — відрізала невістка.
— Не вірю. Зазвичай дають місяць, а вам — два дні. Може, у тебе язик з орендодавцями такий самий, як із мною?
Марічка усміхнулася, затиснула в вуха навушники й відвернулася.
Наступного дня Тетяна зібрала крихти зі столу й демонстративно висипала їх на ліжко невістки. Та заверещала, почала кричати. Скандав був на всю хату.
А ввечері з роботи повернувся Олесь. Вислухав матір і спитав одне:
— І це все через крихти?
— Через нешану! — вибухнула Тетяна. — Або живете за моїми правилами, або збираєте речі.
Олесь пообіцяв поговорити. Марічка пару днів поводилася тихо, а потім — знову те саме. Аж раптом — зміна. Прибрала, мовчить, навіть узвар зварила.
Тетяна насторожилася. І недаремно. Через тиждень син оголосив:
— Мамо, ти станеш бабусею.
Замість радості — гіркота. Дитина — а житла немає. Та ще й невістка, з якою не можна знайти спільної мови.
— Тепер зрозуміло, чому вона полагоджувалася! Ти її вмовив! — кинула вона синові. — Але це нічого не міняє. Тут ви жити не будете. Мені ще не до пенсії.
Син мовчав. А наступного дня, як тільки Тетяна пішла до сусідки, Марічка запросила подруг. Її борщ розійшовся по тарілках.
Але Тетяна повернулася раніше. І застала «свято» на місці.
— Це моя хата, а не ресторан. Геть звідси! — різко сказала вона. — А ти, Марічко, збирай речі.
Марічка вийшла, не промовивши слова. Ввечері прийшов Олесь. Побачивши валізу дружини біля дверей, мовчки зібрав своє.
— Якщо підеш, можеш не повертатися, — сказала Тетяна.
Але він пішов. Півроку мати й син не спілкувалися. Аж одного разу Тетяна Степанівна вирішила подзвонити. Вони зустрілися в кав’ярні. А з Марічкою вона більше не розмовляла.
БабусАле кожного разу, дивлячись на фото онука, Тетяна Степанівна важко зітхала, бо розуміла — іноді гордість коштує дорожче за щастя.
