Остання дорога під дощем
Холодний осінній дощ лютував на розмитій дорозі, що вела до села Верховина. Іван Петрович, згорбившись під потоками води, наполегливо йшов вперед. Бруд лип до черевиків, кожен крок давався з трудом, але він не зупинявся. Сьогодні він повинен бути там, біля своєї Оксани. Нарешті, крізь сіру завісу дощу проступили обриси старого цвинтаря.
— Ось і її верба, — прошепотів Іван, і його голос задрижав від болю.
Він підійшов до скромного надгробка і важко опустився на коліна, не помічаючи, як мокра одежа холодить тіло. Дощ змішувався зі сльозами, котився по зморшкуватому обличчю. Скільки б він так простояв, поринаючи у спогади — невідомо. Та раптом за спиною почулися кроки. Іван обернувся і завмер, серце стиснулося від несподіванки.
Ранок того дня був похмурим і сумним. Іван Петрович, кутаючись у старий плащ, стояв на автобусній зупинці у місті. Автобус запізнювався, і це його дратувало. Поряд молода дівчина безтурботно сміялася, базікаючи по телефоні, не звертаючи уваги на його похмурий погляд.
— Можна тихіше? — різко кинув він, не стримавши роздратування.
— Вибачте, — зніяковіло відповіла вона, опускаючи телефон. — Мам, я передзвоню, добре?
Настала важка мовчанка. Іван відчув незручність — його грубість різнула його самого. Він покашляв і буркнув:
— Перепрошую, сьогодні не в гуморі.
Дівчина глянула на нього з м’якою усмішкою:
— Нічого, така погода — всі нервуватимуть. А я люблю осінній дощ. Пахне, ніби сама осінь дихає!
Іван мовчав, лише кивнув. Він не був тим, хто любить балакати з незнайомцями. Цим завжди займалася Оксана. Вона вирішувала усе: від рахунків до спілкування з родичами. Іван сприймав її турботу як належне, не задумуючись, поки вона була поруч. Без неї його світ став пустим, як випалена нива.
Дівчина, не зніяковіла від його мовчання, продовжила:
— Знаєте, добре, що автобус запізнюється. Тоді запізнілі встигнуть. Ось моя подруга, наприклад, ще не прийшла.
Іван хотів заперечити, що це слабка потіха для тих, хто мерзне під дощем, але в пам’яті виринала Оксана. Якби сорок років тому він не встигнув сісти в той автобус, їхні шляхи, можливо, ніколи б не перетнулися. Як би склалося її життя? Чи була б вона щасливішою без нього?
Оксана завжді вміла бачити світло у найпохмуріших днях. Її усмішка була як промінь сонця, а доброта гріла всіх навколо.
— Я навіть не знав, коли їй було важко, — подумав Іван, і очі запекло від сліз.
Щоб відволіктися, він вирішив підтримати розмову:
— Ви до Верховини їдете? Глухе місце, молоді там майже немає.
— Так, — кивнула дівчина. — Я онука тітки Ганни, їду її провідати. А ви?
— До дружини, — тихо відповів Іван. — Там її рідні місця.
— А як її звати? Може, чула.
— Коваленко. Оксана Михайлівна.
Дівчина задумалася, але похитала головою:
— Ні, не знаю.
— Вона, вийшовши за мене, до міста переїхала, — пояснив Іван. — Тільки батьків навідувала, а після їхньої смерти рідко туди їздила.
Він замовк, поринаючи у спогади. Оксана так любила Верховину, мріяла, щоб вони всією родиною приїжджали туди частіше. Та в Івана завжди не вистачало часу. Тепер час є, а родини немає. Син Андрій завів своє життя, онуків не привозить.
— А ось і моя подруга! — скрикнула дівчина, махаючи рукою. — Сюди, Наталко!
Вона обернулася до Івана з усмішкою:
— Тепер і автобус під’їде.
І справді, з-за рогу показався автобус. Дорога до Верховини займала близько двох годин. Іван згадав, як у молодості Оксана одного разу запізнилася на автобус, і вони гуляли містом аж до півночі. То був час, сповнений надій і тепла.
Потім почалася буденність. Вони з Оксаною рідко сварилися — з нею було неможливо сваритися. Її терпіння і доброта були безмежні. Та Іван змінився, почав сприймати її любов як щось саме собою зрозуміле, не цінуючи тих моментів, що вони ділили.
Якби він міг сказати собі молодому одне слово, це було б: «Цінуй».
Коли автобус в’їхав у село, серце Івана забилося швидше. У пам’яті спалахнув рядок із книги: «Пекло — це коли ніколи вже».
Дощ у Верховині лив без перерви, дзвонив по даху автобуса. Іван важко підвівся:
— Моя зупинка.
Він ступив під ливень, не озираючись. Дівчина з подругою теж вийшли, сховавшись під навіс. Побачивши, куди він прямує, вона гукнула:
— Куди ви? Там же тільки цвинтар!
Іван зупинився, обернувся, але промовчав. Його погляд сказав усе. Дівчина, опустивши очі, зрозуміла.
Того дня, коли Оксана пі— Пойдемте, дядьку, — сказала дівчина, підставляючи йому зонт, — нехай вона спочиває спокійно, а вам ще жити.
