Щастя по уламках
Остап отримав дзвінок від матері — вона просила прикріпити полицю на кухні. Наступного дня він заїхав до неї, але вдома її не виявилося. Квартира була відчинена його ключем. Полиця, як і обіцяла мати, лежала на місці, а ось дриль… Де він? Мабуть, на антресолях, завалених старим непотрібом.
Він став на стілець, відчинив дверцята — і ось вона, дриль! Потягнув за шнур, той заплутався, дриль зісковзнула й зачепила вазу. Та розбилася на дрібні шматочки. Остап скрикнув, знаючи, як мати її любила. Зібрав уламки, прикріпив полицю та поїхав. По телефону сказав матері, що купить нову вазу на 8 Березня. Та легко йому не далося — мати довго журилася.
Час минав, але схожої вази ніде не було. Вже останньої суботи перед святом Остап натрапив на неї… в руках у дівчини. Продавець повідомив, що це останній екземпляр. Остап підійшов, вибачився та щиро розповів, як розбив вазу й що мати не пробачить, якщо він не знайде заміни.
Дівчина, на ім’я Соломія, після паузи посміхнулася й простягнула йому вазу. «Беріть, рятуйтеся від маминих докорів». Вона взяла іншу, а Остап — ту саму.
На виході з магазину вони забалакали. Він пожартував, вона засміялася. Незабаром він запросив її до себе — на 8 Березня, до матері. Соломія здивувалася, але погодилася.
Наступного дня вони разом прийшли до матері Остапа. Та була в захваті від подарунка й не менше — від Соломії. «Ось бачиш, сину, усе на краще — не було б вази, не було б і такої дівчини поруч», — сміялася вона.
З того дня життя Остапа змінилося. Вони з Соломією почали проводити разом все більше часу, гуляючи скверами, обговорюючи кіно та книги, будуючи плани. Він познайомив її зі своєю донькою, яка приїхала на канікули, і, на щастя, вони відразу знайшли спільну мову. Дівчина була зворушена добротою Остапа та його увагою до неї. А мати часто згадувала той день, коли син випадково розбив вазу, і стверджувала, що це був знак долі. Соломія й сама дивувалася, як одна випадкова зустріч може призвести до такої глибокої близькості. За півроку вони побралися. Весілля було скромним, але дуже теплим. Мати Остапа підняла тост, у якому знову подякувала долі за розбиту вазу. А Остап, дивлячись на дружину, знав, що знайшов ту, кого чекав усе життя. І щоразу, проходячи повз ту саму полицю, він з усмішкою згадував, як одна розбита ваза привела його до щастя, на яке він навіть не наважувався сподіватися.
