В часи СРСР я одружився на дівчині з трьома дітьми, яким ніхто не допомагав — були зовсім самі.
— Андрію, ти що, серйозно хочеш одружитися з продавчинею з трьома дітьми? Зовсім глузду позбувся? — глузливо плеснув мене по плечу Вітько, мій сусід по кімнаті в гуртожитку.
— А що тут такого? — навіть не відірвався я від будильника, в якому копирсався викруткою, але кутком ока кинув на нього погляд.
У ті роки — вісімдесяті — наше провінційне містечко жило повільно, без поспіху. А для мене, тридцятирічного самотнього чоловіка, весь світ обмежувався дорогою між заводом та ліжком у гуртожитку. Після інституту так і застряг: робота, трохи шахів, телевізор і рідкі зустрічі з друзями.
Іноді виглянеш у вікно, побачиш дітей у дворі — і нахлине: згадаєш, як мріяв про сім’ю. Але швидко проженеш ці думки — яка вже сім’я в чотирьох стінах общаги?
Все змінилося одного дощового жовтневого вечора. Я зайшов у крамницю за хлібом. Скільки разів уже ходив — все те саме. Але цього разу за прилавком стояла вона — Оксана. Раніше якось не помічав, а тут погляд затримався. Втомлені, але теплі очі, в глибині яких ховалася яскрава іскра.
— Батон чи чорний? — спитала вона, ледь помітно посміхаючись.
— Батон… — пробубнів я, наче збентежений школяр.
— Тільки з пекарні, свіжий, — спритненько загорнула й подала мені.
Коли наші пальці доторкнулися, ніби щось клацнуло. Я шарив у кишенях, шукаючи дріб’язку, і водночас зиркав на неї. Проста, у фартуху, років із тридцять з хвостиком. Втомлена, але з якимось світлом усередині.
Через кілька днів я побачив її на зупинці. Оксана тягнула сумки, а поруч крутилися троє дітлашів. Старший — хлопець років чотирнадцять — серйозно стискав важкий пакет, дівчинка тримала за руку малятко.
— Давайте допоможу, — запропонував я, беручи сумку.
— Не треба, дякую… — почала вона, але я вже завантажував речі до автобуса.
— Мам, а це хто? — без церемоній поцікавився молодший.
— Тихіше, Тарасику, — одернула його сестра.
У дорозі з’ясувалося, що живуть вони недалеко від мого заводу, у старій п’ятиповерхівці. Старшого звуть Іванко, доньку — Соломія, а молодшого — Тарасик. Чоловік Оксани загинув кілька років тому, і з тих пір вона сама тягне всю родину.
— Живемо, не скаржимося, — сказала вона з втомленою усмішкою.
Тієї ночі я довго не міг заснути. У голові крутилися її очі, голос Тарасика, а десь усередині прокидалося забуте почуття — ніби щось важливе чекає попереду.
З того часу я зачастив до гастроному. Брав те молоко, то пряники, то просто заглядав. Колеги на заводі почали жартувати.
— Ти, Андрію, чого? Тричі на день у магазин — це вже кохання, — посміхався Петрович, мій начальник.
— Та свіжі продукти шукаю, — відмахуюсь я, червоніючи.
— Чи може продавчиню? — підморгував він.
Одного вечора я наважився підійти до Оксани після зміни.
— Дозвольте донести сумки, — сказав я, намагаючись звучати спокійно.
— Не варто… якось незручно…
— А ось на стелі спати — справді незручно, — пожартував я, беручи пакети.
Дорогою вона розповідала про дітей. Іванко підробляє після школи, Соломія — відмінниця, а Тарасик нещодавно навчився зав’язувати шнурки.
— Ви дуже добрі. Але не варто нас жаліти, — раптом промовила Оксана.
— Я й не жалію. Хочу бути поруч.
Пізніше я прийшов до них — кран лагодити. Тарасик крутився поруч, цікавився інструментами.
— А ти й літак зможеш полагодити?
— Принеси, подивимось, — усміхнувся я.
Соломія просила допомогти з математикою. Сіли розв’язувати разом. За чаєм говорили про життя. Лише Іванко був насторожений, тримався осторонь. Потім я почув розмову:
— Мам, він тобі потрібен? А якщо піде?
— Він не такий.
— Всі вони однакові!
Я стояв у коридорі, стиснувши кулаки. Хотів піти. Але згадав, як Соломія сяяла від п’ятірки, як Тарасик сміявся, коли ми лагодили його літак, і зрозумів — ні, не можу піти.
Плітки на роботі повзли, але мені вже було байдуже. Я знав, заради чого живу…
— Слухай, Андрію, — казав мій друг Вітько, — ти це… добре подумай. Навіщо тобі ці проблеми? Знайди нормальну дівчину, без дітей.
— Ти при своєму, Андрію? Одружитися з продавчинею з трьома дітьми?! — обурювався Вітько, сусід по общазі.
— Відчепись, — буркнув я, продовжуючи колупати будильник.
— Та не в тому справа… просто троє дітей — це…
— Замовкни, Вітьку.
Одного вечора я сидів з Тарасиком, допомагаючи йому з аплікацією для школи. Хлопчина старательно вирізав деталі, висунувши від старання язика.
—Тарасик подивився на мене своїми великими очима і сказав: “А ти точно будеш моїм татом назавжди?” — і в цю мить я зрозумів, що вже ніколи не зможу уявити своє життя без них усіх.
