Йому було ще 16, коли він привів у дім її… Дівчину, яка вже давно й надійно була вагітна, на рік старшу за нього.
Оксана навчалася в тому ж коледжі, що й він, тільки на іншому курсі. Кілька днів Дмитро спостерігав, як незнайома дівчина, забившись у куток, тихо плаче. Він помітив і характерний округлий живіт, один і той же (протягом двох тижнів) одяг, і порожній, позбавлений надії погляд.
Як виявилося, її історію знали майже всі… Онук відомого в їхньому місті чоловіка зустрічався з нею, а потім просто зник, поїхавши, мовляв, по справах у сусідню область. Його батьки її й знати не хотіли. Так прямо дівчині й сказали.
А свої, ніби у середньовіччі, побоюючись «ганьби», вигнали її з дому й теж поїхали кудись на дачу. Хтось Оксану жалів, хтось за спиною кепкував.
— Сама винувата. Спершу треба думати головою!
Дмитро не міг просто дивитися. Він все обміркував і підійшов.
— Легко не буде, годі ревіти. Підеш до мене, ми одружимося. Але заздалегідь кажу — брехати не вмію й ніжностей із тобою чи дитиною розводити не буду. Просто постараюся бути поруч і обіцяю, що все в нас буде добре.
Оксана витерла сльози й глянула на хлопця. Що ж… Звичайний хлопчина, без блиску. А вона мріяла про зовсім іншого нареченого! Та в її становищі вибору вже не лишилося, і вона пішла з ним.
Батьки були в шоці. Мати благала Дмитра опам’ятатися, але він стояв на своєму:
— Мам, та годі тобі хвилюватися, усе буде гаразд. У мене дві стипендії — звичайна й соціальна. Зараз підроблятиму, витягнемо!
— Але ж ти ж планував далі вчитися!
— Ну й що? Ми ж ось якось живемо. Тато все життя на заводі, ти в магазині. І без «вишки» люди якось існують. Мам, це ж не кінець світу!
Оксана оселилася в кімнаті Дмитра. Він віддав їй своє ліжко, а сам «переїхав» у незручне розкладне крісло. Днів п’ять вона була тихою, мов тінь, ходила з ним за руку до коледжу й додому, аж поки її не прорвало.
— Набридло! Чому твої батьки дивляться на мене звисливо? Я їм не подобаюся! І чому ти зі мною не проводиш час? Сидиш у підручниках чи йдеш кудись?!
Дмитро здивувався.
— А ти не думаєш, що це нормально? Так, батькам ти не подобаєшся, але вони тебе прийняли й не знущаються. Дивляться звисливо? Твої рідні взагалі не захотіли тебе бачити. А батьки батька твоєї дитини? Де вони? Сиджу в підручниках — бо вчуся й не хочу вилетіти після першого курсу. Та й стипендію не хочу втрачати… Йду? Бо підробляю, і дивитися з тобою сопливі серіали мені нецікаво.
Оксана заплакала.
— Навіщо ти так?
— Як? Я ж попереджав, що брехати не вмію. До речі, коли підемо подавати заяву до ЗАГСу?
— Ну я ж не можу так йти! Купи мені гарну сукню, з високою талією, щоб живота не було видно.
— Ти в собі? Ми ж принесемо довідку про вагітність, яка там сукня? Мені ще на коляску та ліжечко копійку до копійки збирати…
Мати почала приймати валідол із пустирником, але поступово змирилася, і її погляд частіше зупинявся на дитячих речах. Адже і справді — нічого страшного…
Нехай живуть, одружуються, а вони з батьком їм допомагатимуть. Тільки от дівчина якась невдячна — незадоволена Дмитром, ними й тісною квартирою. Та нічого, народить, і, може, зміниться на краще.
Але Оксана мінятися не збиралася. І коли Дмитро, повернувшись з мийки машин, брудний і спітнілий, приніс у кімнату кота, вона почервоніла від злості й закричала:
— Ти що, дурень?! Навіщо нам цей здохлик?! Викинь його! Я сказала — геть із квартири!
Та Дмитро відповів:
— Ні, він залишиться тут. Можеш навіть не сваритися. Краще мовчи та розігрій мені їсти.
— Ота-а-ак! — Оксана ледь не завизжала. — Вибирай! Він чи я! Кіт теж на мене звисливо дивиться!
— Навіщо? — обличчя Дмитра перекосВін глянув на неї спокійно й сказав: “Кіт залишається, а ти вільна йти, якщо хочеш”.
