Подарунок не до ладу
Тарас повернувся з роботи у гарному настрої. Навіть не зняв куртку, як завжди, а одразу з порогу гукнув:
— Люба, я вдома!
Та тиша у відповідь його пригальмувала. Зазирнув у кухню — і міттю знітикувався. Соломія сиділа біля вікна, підперши підборіддя долонями. Очі червоні, вираз обличчя тривожний.
— Соломійко… Що трапилося? — підійшов і обережно сів поруч.
— Мама заходила… — гірко проказала вона. — Знов докори, знов гроші. Каже, що я неохайна, що живемо “як у коморі”… А ти чого такий радісний?
Тарас на мить завагався, потім посміхнувся:
— Бо в мене для тебе сюрприз! Треба, щоб ти сама побачила. Зачекай!
Вийшов і незабаром повернувся з великою спортивною сумкою.
— Що це?
— Відкрий. Подивись сама.
Соломія неохоче розстебнула блискавку — і остолбініла. Сумка була забита готівкою до верху.
— Це… Звідки?!
— Сьогодні дідусь приїхав. Прямо на роботу. Сказав, що хоче подарувати нам старт — усі свої заощадження, щоб мали свій дім. Я спершу відмовлявся, але він наполіг. Каже, що я єдиний онук.
Соломія раптом розридалася.
— Я так втомилася… А ти з цим… Дякую тобі. Дякую дідусю.
Вони обійнялися. Ввечері, лежачи на дивані, вони обговорювали, яку квартиру обрати, де купити меблі та як усе оформити. Щастя було близько — лише за крок.
Новосілля відсвяткували скромно, але з душею. Прийшли родичі, зокрема мама Соломії. Вона була, як завжди: з порогу оцінила ремонт, заявила, що кухня “ніяка”, і одразу вручила “подарунок” — їхній старий гарнітур.
— Ми вам меблі подаруємо. Майже нові. У спальню та вітальню, — гордо сказала вона.
Соломія ледве стрималася:
— Мамо… Ми вже замовили нові.
— Ну, ви б хоч попередили! Тепер куди ми наші подінемо? Ти як завжди — тільки все псуєш! До речі, про шубу пам’ятаєш?
— Подарунок уже готовий. Але не шуба.
Ображена, мати пішла, не попрощавшись.
Новий Рік вирішили зустріти удвох. Точніше — утрох. За кілька днів до свята Соломія дізналася, що вагітна. Першими поділилися новиною з дідусем.
Старий, почувши, що скоро стане прадідусем, раптом заплакав:
— Я вже думав, не доживу… Дякую вам, діти. Це найкращий подарунок.
І в ту мить, серед зимової тиші, з запахом ялинки та мандаринів у повітрі, з вологими очима старого чоловіка, з теплом і надією в грудях, Тарас зрозумів — ніякі чужі докори, ніякі старі шафи та батьківські повчання не мають значення. Бо поруч — його родина. Його дім. Його щастя.
