Лариса поспіхом розкладала серветки й розставляла прибори. Сьогодні був день народження її чоловіка — Олега. Дата хоч і не ювілейна, але важлива. Обидві дочки з сім’ями обіцяли завітати, а онуки вже давно благали про «справжнє свято, як було колись». Лариса згадала ті часи, далекі дев’яності…
Тоді все давалося з великими зусиллями. Грошей не вистачало, продукти діставалися буквально «зі скандалом». Але вона завжди старалася — заради родини, заради затишку та радості в домі. Особливо напередодні свят.
Того року почалося з простої дитячої прохання. Доньки, Оксана та Марійка, повернулися зі школи з поганим настроєм. Оцінки були хороші, але очі — сумні. Згодом Оксана зізналася:
— Мамо, у всіх у класі вже норкові берети, тільки ми в старих шапках. Ну купи, будь ласка!
Лариса не витримала. Хоч і не багаті, але доньки розумниці, старанні, допомагають. Побігла на ринок, витратила останні гривні — та й купила. На радість дівчатам — і собі. Але на свято грошей уже не лишилося.
Врятував випадок. Наступного дня в гастрономі хтось скрикнув:
— Ковбаса! — і юрба кинулася до прилавку. Лариса встигла схопити два шматки улюбленої вареної. А в суботу їй пощастило дістати вершкове масло — продавщиця підказала, коли будуть «кидати». З талонами та доньками напоготові Лариса добилася свого.
У неділю стіл був накритий — як за найкращих часів. У центрі — курча, рум’яне, хрустке, на подушці з рису. Свекру особливо сподобався салат із плавлених сирків, яєць та часнику. Шарлотка вийшла ідеально — свекруха навіть рецепт випитувала.
А тепер — сьогодення. Доньки виросли, у кожної — своя родина. Батьків Олега й Лариси вже давно нема. Але ось — неділя, і знову день народження. Олег пішов гуляти з Бімкою, їхнім песиком, а Лариса знову готувала стіл. Вже не куплена піца, не суші — а домашня страва. Стара, добра, щира.
Гості почали з’їжджатися майже одночасно. Онуки гомоніли у передпокої, скидаючи черевики, Оксана з Марійкою обійняли матір.
— Мам, а чому так смачно пахне? — запитала Оксана.
— Ми не хочемо піцу! — закричали онуки з коридору.
Останнім увійшов Олег. Усі кинулися вітати.
— Ну що, йдемо до столу, — усміхнулася Лариса.
Коли зайшли у кімнату, де було накрито, усі завмерли.
— Мам… — видихнула Марійка, — це ж як у дитинстві… Курча — як тоді, улюблений салат, рис…
Сміх, тости, пиріг із чаєм. Усе — як колись. Тільки доросліше.
Коли всі роз’їхалися, Олег обійняв Ларису:
— Дякую, рідная. Ти повернула мене в той час. Ми ж тоді були щасливі. Хоч грошей не було, диван рік збирали, балкон не могли засклити. Але ми були разом. І зараз разом. А це — головне.
— З днем народження, любий. Хай таких днів у нас буде ще дуже-дуже багато.
