Таємний дар Дмитра: історія однієї долі
Дмитро прокинувся від шерехоту сковорідки на кухні, шипіння чайника та аромату смаженої картоплі. Це батько, Іван, як завжди перед світанком, збирався на рибалку. Старий мотоцикл, скрипячи, чекав у дворі, а Іван, поспішаючи, складав бутерброди, термос і перевіряв снасті. Він намагався не робити галаму, але все ж розбудив дружину. Оксана відчувала нездужання ще з вечора, але вирішила просто відлежатися. А Іван, радіючи ранку на озері, не підозрював, що цей день принесе не спокій, а справжню бурю.
Коли мотоцикл від’їхав, Оксана спробувала заснути, але їй раптом погіршало. Гострий біль проколів живіт, голова запаморочилася. Вона скрикнула:
— Дмитрику! Виклич швидку, сину!
Дмитро, ще сонний, вискочив із кімнати, побачив бліду матір і миттю кинувся до телефону. Але швидка не їхала. Він годував матір водою, вкривав ковдрою, а в ньому росло відчуття безвиході. Тоді, не знаючи, що робити, він обняв її, притиснув міцно і… раптом відчув, як слабкість матері перейшла в нього. За хвилину Оксана розпрямилася, губи налилися кольором:
— Сину, наче й не боліло…
Дмитро відступив, важко дихаючи. У голові лунало — знову це. Знову він «забрав» чийсь біль. Цей дивний дар проявлявся в нього з дитинства. Іноді здавалося, ніби всередині нього живе хтось старий і мудрий, хто дозволяє лікувати, але ціною власних сил.
А Іван тим часом потрапив у халепу. На лісовому повороті мотоцикл заглох, і лише дивом позашляховик, що мчав на швидкості, не збив його з дороги. Водій, чоловік у дорогому кожусі, вискочив, перелякано замахав руками:
— Ти цілий?! Брат, вибач! Тільки нікого не викликай, ось, візьми гроші — купи собі нову машину!
Дістав дві товсті пачки гривень, втяв Івану в руки, сів у авто й зник. Старого мотоцикла довелося тягнути на буксирі. І ось у сутінках машина під’їхала до дому. Оксана вийшла на ґанок, очі повні сліз:
— Іване, де ти був?! Я ледве не померла, а ти!.. А де ж твоя риба?!
Іван, блідий, приголомшений подіями, стиснув гроші в руках:
— Це мені… за життя, Оксанко. Сьогодні все могло скінчитися…
Незабаром у їхньому дворі з’явився підживлений, але міцний автомобіль. Іван сяяв, як дитина:
— Ну от, тепер до старості є на чому їздити!
А Дмитро лежав, знесилений. Матір бурчала:
— Ні від кого толку, один вічно рибу тягає, другий — лежить та в стелю дивиться! Одружився б, а ти все самітником ходиш!
Та незабаром Дмитро очуняв. Його запросили допрацювати замовлення — встановити кухонні меблі у новому будинку. І там він побачив Марічку. Вона просто стояла і спостерігала, як він працює. Не промовила ні слова, але її погляд був сповнений теплої участі.
Наступного дня він знову пішов туди — нібито не вистачило фурнітури. Прикрутив ручки, а Марічка запропонувала чаю. Булочки, тиша, посмішки. І раптом Дмитро промовив:
— А якби ми з тобою трохи пройшлися? У кіно сходили. Я б тебе батькам представив, а ти б мене — своїм. А потім, може, і весілля?..
Марічка, не замислюючись, відповіла:
— Я б пішла.
Так почалася їхня історія. Батьки були щасливі, Марічка всім сподобалася. Дмитра призначили бригадиром, робота йшла добре, а незабаром вони дізналися — чекають дитину.
Іноді він згадував бабині слова:
— Бувають люди, у яких немає сили жити. Ось вони й сидять, ні до чого не прагнуть. Таким, як ти, Дмитрику, треба бути поруч, але не забувати й себе берегти.
І він намагався. Не показував нікому, як важко йому після таких «передач». Мовчав, коли називали самітником. І тільки сам собі визнавав — якщо це дар, то нехай буде. Головне, що тепер він не сам.
