“Він не мій хлопчик!” — вимовила Олена. Та доля розпорядилася інакше
Олена стояла біля плити, сердито помішуючи локшину в каструлі. Очі блискавили гнівом, а голос тремів від придушеного обурення.
— Сашку, це не може тривати вічно! — вибухнула вона. — Адже це не наша дитина! Ну подумай сам, хіба це не безглуздя?
Олександр важко опустився на табурет і поринаючи зітхнув:
— Усе розумію, Оленко… Але що ми можемо зробити? Вигнати його на вулицю? Ти ж знаєш, мама…
— Ось твоя мама, пробач, і є причиною всього! — різко перебила Олена. — Через неї ми тепер у такому стані!
Олександр лише похитав головою. Він справді не знав, що робити. Все почалося після того, як його сестра Марічка розлучилася з чоловіком-гультяєм. Їхня мати, Ганна Михіївна, перша наполягала на розлученні — мовляв, ганьба мати такого зятя. Марічка, будучи вагітною, залишилася сама, народила хлопчика — Максимка. Чоловік так і не з’явився ні в пологовому, ні після.
Спочатку вона як і справлялася, а потім раптом «стригнула». Каже, що хоче влаштувати особисте життя. Почала зустрічатися з чоловіками, а маленький Максимко став заважати. Тоді Ганна Михіївна «припаркувала» онука у Сашка й Оленки — «лише на два тижні», мовляв, хіба племінник не рідний? А у них самих дітей поки нема, то й не завадить.
Та два тижні перетворилися на три місяці. Олена була у шоці. Вона працювала вдома, на фрілансі, і з хлопчиком залишалася сама. А Марічка приїжджала усе рідше, налітала, цілувала сина у чоло й тікала. У неї був новий кавалер, діловий, солидний, з іншого міста. Він навіть ніколи не піднімався до квартири — йому було байдуже до чужих дітей.
Олена спочатку стримувалася. Максимко, хоч і не її син, був добрим, ніжним. Вона його шкодувала. Він чекав маму біля вікна, а та так і не приходила.
Одного вечора, знесилена, Оленка сіла на кухні й прошепотіла:
— Сашку, він почав грубити… Сьогодні сказав, що я йому не мати й не маю права наказувати… А я ж… я ж вагітна.
— Що? — остовпіло перепитав чоловік.
— Так, Сашку. Ми ж цього чекали… А тепер я не витримаю. У нас буде своя дитина. Я більше не можу тягнути це одна.
Через два тижні, коли тест показав одну смужку, Олена плакала. Напрасні надії. А Олександр тим часом відвіз Максимка назад до матері, яка щойно вийшла на пенсію. Ганна Михіївна запевняла, що впорається.
Але Максимко був уже у такому віці, коли починаєш розуміти, що тебе ніхто не чекає. Ганна Михіївна не справлялася — хлопчик почав битися у школі, погано вчитися. Тоді свекруха знову прийшла до Оленки з благами:
— Оленко, ну він же тебе любить… Лише з тобою він заспокоюється. Будь ласка, хай побуде у вас хоча б тимчасово…
— А Марічка?
— Марічка? Вона лише на папері мати. Каже, що шкодує, що народила Максимка. Її чоловікові він не потрібен, вони й самі на межі розлучення…
Олена, стиснувши зуби, погодилася. І Максимко повернувся. Він знову почав посміхатися, став краще вчитися. Вони з Оленкою балакали по дорозі до школи, жартували, у них з’явилися свої секрети. І одного разу він обійняв її й прошепотів:
— Ти — моя справжня мама. Я тебе люблю. І хочу завжди жити лише з вами, з тобою й із дядьком Сашком.
Олена розплакалася. Вона зрозуміла, як сильно кохає цього хлопчика. Ніби він і був її сином від самого початку.
Минали роки. Марічка розлучилася. Максимко залишився у Сашка й Оленки назавжди. Вони оформили опіку, а згодом і всиновлення.
І одного дня, коли Олена стояла біля вікна, Максимко підбіг і притулився до її живота:
— Мамо, обіцяй, що у мене буде братик! Я його захищатиму!
І Олена, затамувавши подим, усміхнулася. Цього разу — точно дві смужки. І щастя. Справжнє.
