**Бабуся з нізвідки**
Сонічка спала, ніби після трьох змін на заводі, коли різко задзвонив дзвінок.
— Та хто там такий розумний о п’ятій ранку? — буркнула вона, перевертаючись на другий бік. Але дзвінок не вгавав — настирливо, немов хтось іззовні намагався виграти гонку з часом.
З сердито накинутим халатом Сонічка підійшла до дверей і глянула у вічко. За порогом стояла зморщена бабуся, у руках — величезний пухнастий кіт Рижик, а обличчя — бліде, знекровлене, наче життя вже мало не витекти з неї.
— Хто там? — гаркнула дівчина, не маючи жодного бажання відчиняти. Про таких бабусь ходили легенди — і не всі веселі. Але раптом бабуся охнула, сповзла по стіні й осіла на підлогу. Кіт вивернувся з її рук і, жалібно нявкаючи, закружляв біля ніг.
— Ну за що мені це все… — зітхнула Сонічка і розчинила двері.
— Бабусю, вам погано? Зараз викличу швидку, тримайтеся, — прошепотіла вона, підхоплюючи стару жінку. Заповзла з нею на диван, набрала номер.
Кіт, мов розумний, сів поряд і пильно стежив за діями Сонічки.
— Як вас звати, бабусю?
— Ганна Семенівна… документи в рюкзаку… — прохрипіла вона, слабко махнувши рукою.
Сонічка витягла папери, але перед наступним питанням бабуся прошепотіла:
— Тільки, доню, в лікарню я не поїду… Внук мене чекає. Я йому гроші маю віднести, а то нас із Рижиком на вулицю виженуть…
— Ось приїде лікар, він і вирішить, чи можна вам кудись іти. За кота не хвилюйтесь — я його нагодую. А чому це ви внуку гроші носите, а не він вам?
— Не питай, доню… Це не твоє діло, — сумно відвела очі бабуся.
У цю мить знову подзвонили. Приїхали лікарі, оглянули її й винесли вердикт: термічно до п’ятої міської лікарні.
— Нікуди я не поїду! — вперто бурчала Ганна Семенівна.
— Поїдете, бабусю. Я вас відвідую, чесне слово. А з Рижиком у нас усе буде чудово.
Наступного ранку Сонічка прокинулася раніше звичайного. В голові крутилася одна думка: чому її постійно затягує в чиїсь життєві драми? Але серце підказувало — не дарма. У Ганні Семенівні було щось рідне.
Своїх батьків Сонічка майже не пам’ятала — вони загинули, коли їй було 13. Сірічка. З того часу життя пішло під укіс. Дитячий будинок. Лише одна сусідка — стара Марія Іванівна — робила її дитинство хоча б трішки світлішим. Та й та померла, коли Сонічці виповнилося 16. З тих пір — сама, нікому не потрібна.
Зараз їй 23. Вона самостійна, розумна, не боїться труднощів. Учора, перегортаючи документи бабусі, помітила адресу. І сьогодні вирушила туди.
Будинок на вулиці Шевченка був звичайним. Біля під’їзду сиділи дві бабусі. Сонічка завела розмову — і через десять хвилин знала всю історію Ганни Семенівни.
Багато років тому вона залишилася сама з онуком — батьки хлопця загинули в аварії. Жінка виростила його як могла. Але той, ледь підріс, зв’язався з поганою компанією. Тепер виганяє бабусю, вимагає гроші, погрожує вбити кота, якщо вона не принесе. Квартиру від батьків здає, а сам живе у дівчини. Міліція? Та де там — це ж родинна справа.
Сонічка кипіла від злості. Піднялася сходами, подзвонила. Двері відчинив заспаний, смердючий перегаром парубок.
— Ох ти, мряка! Як ти смієш виганяти стару жінку?! Тобі не соромно?! — Сонічка буквально вдерлася в квартиру, стискаючи кулаки. — Зараз збираєш речі — і на своє проживання. Інакше я тебе в порошок зітру!
Парубок мовчки кПарубок мовчки кивнув, схопив торбу і вилетів із хати, мов підпалений.
