Щоденникові записи: віднайдена близькість
Христина складала речі в валізу, перебираючи в пам’яті роки їхнього шлюбу. Вона хотіла піти непомітно, без розмов — просто залишити листа й зникнути. Так буде краще для обох, думала вона, складаючи светри в чемодан. Але кожна річ, навіть найдрібніша, нагадувала про минуле. Ось та светр, яку Ігор подарував їй на другий рік спільного життя. Тоді вона розкритикувала його вибір, сказала, що колір їй не личить. Ігор нічого не відповів, просто прибрав подарунок у шафу. А вона потім усе одно носила цю светр потай, коли він не бачив. І ось, вона досі тут, у її гардеробі.
Христина не знала, що робити з цими речами. Викинути? Залишити? Вирішила скласти їх у коробку й заклеїти скотчем, щоб не відкривати старих ран. Але скотча під рукою не виявилось. Згадала, що бачила рулон у кабінеті Ігора, коли прибиралась минулого тижня. Вона увійшла до його кімнати, відкрила шухляду столу й завмерла. Серед паперів лежав зошит — не просто зошит, а щоденник. Особистий, з потертою обкладинкою, ніби його часто перегортали.
Рука сама потягнулась до нього. «Якщо вже збираюся зрадити його, пішовши, що змінить ще один провин?» — подумала вона. Цікавість змішалась із розпачем. Раптом у цих сторінках буде відповідь? Можливо, у нього є інша? Або він шкодує, що пов’язав із нею життя? Христина відкрила щоденник, і її світ перевернувся.
Він писав про неї. Про неї! Сторінка за сторінкою — її ім’я, її звички, її усмішка. Христина опустилась у крісло, не в силах відірватись. Ігор пам’ятав усе. Навіть ту светр, яку вона розкритикувала. Він описував, як боліло йому, що подарунок не сподобався, як він вирішив більше нічого не дарувати, щоб не засмучувати її знову. «Мама завжди казала, що я все роблю не так. Тепер і Христина так думає», — стояло в одному із записів. Вона відчула, як сльози печуть очі.
Далі — про його дитинство. Як мати сварила його за голосний сміх, за жарти, за «зайві» слова. Як докоряли за некрасиву посмішку, за занадто швидку мову. Як одного разу він приніс їй букет із осіннього листя, а вона відмахнулась: «Нащо мені це сміття? Збирав би гарні, а не обірвані». Христина читала, і перед очима поставав образ маленького хлопчика, якого соромили за щирість, за бажання радувати. І вона, сама того не знаючи, повторила сценарій, віддавши його за светр.
Але найголовніше — Ігор писав, що кохає її. Кохає досі. Він пишався її досягненнями на роботі, милувався, коли вона готувала вечерю або спала. Виявляється, вранці він не поспішав йти, а дивився на неї, поки вона спала, боячись розбудити. Він помічав, як вона хмуриться уві сні, як поправляє ковдру. Останній запис, зроблений учора, розбив їй серце. Ігор мріяв запросити її у похід — сплавитися річкою на байдарках, як у дитинстві, коли він був щасливий. Та боя**Видання:**
“Буває так, що душі зустрічаються вдруге.”
