Сюрприз з іскрою: як Юрко ледь не спалив будинок до 8 Березня
Спокій у квартирі Оленки розірвався ще до того, як вона переступила поріг. У під’їзді пахло димом, сходами текла мильна вода, а повітря було напружене до межі — ніби воно намагалося прошепотіти: «Не заходь… Краще обійди». Але Оленка, загартована жінка, директорка великої компанії, не з тих, що відступають.
Відчинивши двері, вона кинула на полицю букет із корпоративу, зірвала з ніг туфлі, наче скидаючи тягар минулого дня, і всунула ноги в домашні капці. Хоча, судячи з розлитої води, більш доречні були б гумі чоботи. Усередині щось дико гуділо, лупало, димилося. А в кутку ревів кіт.
— Юрку?! Що тут, матері твоїй, коїться?! — гримнула вона, пробираючись крізь пару і запах горілого сала.
Чоловік з’явився з глибини квартири. В одній білизні, босий, обличчя у подряпинах і кіптяві, з синяком під оком і замотаною у рушник головою — наче туарег у пустелі. Вид у нього був такий, ніби він не до свята готувався, а з вогнеметниками під Бахму́том воював.
— Оленко… Я думав, ти пізніше прийдеш… корпоратив, ти ж у них як господиня. Ну, зазвичай до самого кінця…
Оленка, навіть не здивувавшись, сіла на пуф, закрила очі й різко сказала:
— Звітуй. Все. І без «кохана» чи «не хвилюйся». Я хвилювалася, коли на мене у дев’яності рэкетири наїжджали. Хвилювалася, коли бізнес ледь не звалився. Після цього паніка — не про мене. А тепер — розказуй, що тут наробив.
Юрко ковтнув.
— Хотів сюрприз. Свято. Ти ж у мене золото, заслужила… Вирішив прибрати, постирати, телятину запекти, підлогу вимити…
— Телятину? — уточнила Оленка.
— Не телятину… Пральну машину. Вона потекла. Ну, не одразу. Спочатку телятину в духовку, потім у ванну, потім — до пралки. А там — кіт.
— Кіт живий?
— Ну… звісно! — образився Юрко. — Просто трохи мокрий. І на нервах. Клянусь, коли вмикав машину — його там не було. Він якось потім… проник.
— Проник?! У ЗАТКНЕ́НУ пральку?!
— Ну, може, прослизнув…
Оленка сховала обличчя в долоні.
— Гаразд, продовжуй. Але покажи кота. Треба перевірити, щоб хоч він вижив.
— Е-е… Він… у вітальні. Там… прив’язаний. Його ж треба врятувати. І щоб висох.
— Лапи на місці?
— Усі чотири. Тільки… обме́жені в русі. Трішки.
— І що далі?
— Пішов я білизну витягати, а відчуваю — пахне паленням. Відкриваю духовку, а там м’ясо й головнішки. Плеснув олії — воно і зайнялося. Брови обпалив. А кіт як заверещить! Побіг до пралки, а вона не відкривається. А кіт за склом — очі, як у диявола, і кричить! А я — між вогнем у плиті й вогнем у машинці. Вхопив монтува́нку. Розбив. Кіт вискочив, і почалося…
— Господи… — прошепотіла Оленка.
— Він розбив дві вази, зіпсував килим, зірвав штори, подер обшарпані шпалери, розбив шампанське, а сусіди знизу загрожували викликати поліцію та знаха́рку. А я його схопив і прив’язав. Сушив. А тобі, Оленко, сюрприз готував…
Оленка підвелася. Пройшла у вітальню. Це міг би побачити тільки той, хто не боїться хаосу. Кіт — прив’язаний до батареї, з мордою, замотаною шарфом, дим, калюжі, бите скло. Все, як у військовій зводці. Юрко метушився поруч, намагаючись щось пояснити:
— Ну він же не хотів сидіти! Я ж переживав, щоб висох. І щоб не верещав — рот прикрив. Але все ж добре!
Оленка відв’язала кота, витерла його рушником Юрка, притиснула до себе.
— Дурень ти, Юрку. Він же міг задихнутися. Хоча після такої пральної машини йому тепер на все начхати.
Сівши з котом на диван, вона глянула на чоловіка:
— Ну?
— Що «ну»? — зітхнув той. — Повіситися зараз чи потім?
— Вітаю, дурнику. Сьогодні Восьме Березня.
Юрко спалахнув, вискочив із кімнати й за минуту повернувся з урочистим виглядом, став на коліна перед дружиною, сховав руки за спину.
— Оленко, сонечко моє. Тридцять років ти зі мною, і я не перестаю тобою захоплюватись. Ти — сильна, красива, терплява й кохана. Зі святом тебе, з Жіночим днем!
Він простягнув коробочку з каблучкою та зім’ятий, обшарпаний букет.
— Квіти були гарні… поки кіт… ну, ти розумієш…
Оленка зітхнула, понюхала троянди.
— Вони навіть пахнуть. І, о диво — не паленням. Юрку, більше ніяких експериментів. Просто квіти. Просто обійми. Просто не спалюй будинок. Добре?
— Просто хотілось чогось особливого. Тобі ж на роботі подарунки дарують, а я… хотів від душі. Зі смаком. І з іскрою. Ось і вийшло…
— Вийшло, —Але найголовніше — що всі залишилися живі, і тепер ця історія стане родинною легендою, яку з теплом і сміхом будуть розповідати на кожне 8 Березня.
