Коли мама сказала «ні»: як Надія врятувала чийсь шлюб
Надія смажила кабачки, коли раптом почула дзвінок у двері. Відчинила — а там стоїть син. Тарас із сумкою та втомленим поглядом.
— Мам, я пішов від Оленки, — видихнув він, не заходячи.
— Як пішов?! — очманіло перепитала Надія.
— Набридла вона мені. Ні варити не вміє, ні прибратись, на роботі теж не тягне… — голос його тремтів. — Пустиш пожити?
— Ні, — різко відповіла Надія, витираючи руки, але не опускаючи очей.
Тарас остовпів:
— Як це — ні?
— Так і є. Не пущу. Але давай сідай, поїж. Потім поговоримо.
Син упліднував вареники зі сметаною, ніби тиждень не їв. Між шматочками скаржився:
— До весілля по кав’ярням ходили — весело було. А одружився — думав, борщ сам у каструлі закипатиме. А вона як дитина: то пересолить, то зовсім сире зробить. Усміхаюся, а сам ковтаю з трудом.
— Але ж старається, сину, — зітхнула мати. — Не всім одразу виходить. А ти лише нарікаєш.
— Старається? А хто безлад розводить? Скрізь одяг розкидано! На стільцях, на ліжку, навіть у ванній. Біля шафи — мов після урагану. То дрімає, то в телефоні сидить. Я ходжу й збираю, зробив зауваження — в сльози.
— Молода ще, дурненька, — спокійно сказала Надія. — А ти що, зовсім дорослий? Нюні розпускаєш. Чоловік має показувати приклад, любити — тоді й дружина зміниться.
— Та я ж люблю її…
— А вона цього не відчуває. Ось і все.
Наступного ранку, поки Тарас пішов на роботу, Надія подзвонила Оленці:
— Доню, зайду до тебе, побазікаємо.
Купила продуктів, прийшла — двері відчинила Оленка, ще сонна.
— Ти Тараса на роботу провела? — запитала Надія, заходячи на кухню.
— Навіщо? Сам зібрався, чай випив і пішов. А що?
— І тобі так нормально? А на кухні — немов після бенкету? Полудень, а ти щлеп-нуль.
— Вибачте… Пізно лягла… У соцмережах сиділа…
— Оленко, я тебе, як рідну. Прийшла допомогти. Зараз приберемось і обід зваримо.
— Я сама… Ми з Тарасом самі розберемось.
— Як знаєш. Тільки потім не приходь до мене з ревем. Тримай, продукти.
— Дякую. І не сердьтесь.
Минали дні. Тарас частіше засиджувався у матері, а одного разу навіть збрехав Оленці, що в відрядженні. Насправді просто не хотів додому.
— Набридла, — скаржився він. — Нічого не читає, нічим не цікавиться. Лише покупки та ігри. Працювати не хоче. Просить: «купи он те, купи он се». Я ж не банкомат.
Надія слухала, не заперечувала. Але ввечері на порозі з’явилася Оленка. У слізах.
— Мамо… Він мене не любить… Повертається пізно, не їсть, мовчить… Каже, даремно одружились… Це ви його так виховали.
— А може, твоя мама чогось не доробила? Думаєш, лише у чоловіка обов’язки? У жінки теж вони є. А жити разом — це праця, а не прогулянка у парку.
Розмова затягнулась. Надія пояснювала, направляла, просила. Домовились: Оленка почне вчитися готувати, прибирати, шукати роботу.
Минуло кілька місяців. Надія влаштувала невістку на роботу, навчила варити борщ, смажити котлети. Одного разу запросили її у гості. На столі — домашня вечеря.
— Мам, Оленка — золото. Тепер у нас як у ресторані! Так швидко навчилася.
Надія стримувала сльози. Погладила Оленку по плечу:
— Молодець, доню. Усе в твоїх руках.
Життя налагодилось. Вранці подружжя разом снідало, увечері готувало, ділило справи. Тарас перестав бігати до мами зі скаргами, а Оленка — з ревем.
Через п’ять років у них народилася донька. На перші іменини зібрались родичі. Після застілля Оленка підсіла до свекрухи:
— Мам, дякую. Без вас ми б розійшлися. Я ж була така дурненька…
— Ти була розумненькою, просто невмілою. А тепер — ось воно, щастя.
— Хочу раніше вийти на роботу. Допоможете з донечкою? По черзі з моєю мамою?
— Звісно, дурненька. Це ж радість — бути поряд.
Відтоді Надія стала не просто свекрухою — подругою. Зараз у пари вже двоє дітей. Надія на пенсії, і онуки часто ночують у неї. А коли хтось питає, як вдалося врятувати чийсь шлюб, вона відповідає:
— Я завжди за жінок. Тому й синові дістається, коли поводиться не по-чоловічи…
