У маленькому містечку Озеряни, де заходи сонця відбиваються у дзеркальній поверхні озера, а старі дерев’яні хатки зберігають тепло минулих часів, Ганна Іванівна повернулася з магазину, несучи важкі пакети з продуктами. На солодке вона взяла величезний кавун, уявляючи, як син зрадіє. Поставивши торби в сінях, вона прислухалася. З кімнати сина чулися приглушені голоси, немов хтось тихо розмовляв. Серце Ганни забилося частіше. Вона увійшла в кімнату й завмерла, не вірячи власним очам. Її син грав дерев’яними фігурками з незнайомим чоловіком. Обидва захоплено переставляли іграшки, посміхалися й говорили так тихо, наче боялися зруйнувати цю мить. Ганна вдивилася в гостя й ахнула.
— І що ти все вдома сидиш, Дмитре? — не раз нарікала вона синові. — Так і просидиш усе життя сам! Подивись на Олега, твого колишнього друга. Вивчився на автослюсаря, працює, усе у нього ладне. Оженився, синчик народився, веранду збудував. З дружиною, правда, розійшовся – характерами не зійшлися, буває. Але Олег не розгубився: зустрів іншу, з дитиною, потім ще й спільного народили. А від першої дружини хлопчика на літо до бабусі відвозить. Усі задоволені, навіть колишня — вона теж заміж вийшла. А сусідка тітка Марфа взагалі в захваті: троє онуків, дім сповнений дитячого сміху, життя кипить! Олег з новою дружиною, Настею, з усіма дітьми справляється, а тітка Марфа підхоплює. Усе в них вийшло, а ти все сидиш!
— У нас тиша, — продовжувала Ганна, похитуючи головою. — Ну в кого ти такий, лихо моє? Нас з батьком не стане, сам залишишся, і слова сказати буде нікому! Та вимкни свій верстат, коли мати з тобою говорить!
Дмитро вимкнув верстат, підвів очі від роботи:
— Усе гаразд, мамо, у мене термінове замовлення.
— Ну звісно ж, Дмитре, — зітхнула мати. — Нічого не зміниться. Тридцять два роки вдома сидиш, і сидітимеш. Нічим тебе не зрушити. Ще й батько тебе підтримує, усе мовчить та мовчить. Ох, сину, батько твій тихий, а ти ще тихіший!
Ганна вийшла з сараю, де у Дмитра була майстерня.
Дмитро ледь закінчив дев’ять класів у місцевій школі. Вчився добре, але до школи ходити не любив. Не подобалося йому, що там усі кричать, бігають, заважають думати. Після школи заявив: вчитися далі не буду, у мене є улюблена справа, на все життя вистачить. Столяр він був уже непоганий. Батько все життя пропрацював столяром на місцевій фабриці й привчив сина до свого ремесла. Дмитро виявився ще більшим мовчуном, ніж батько. Любив працювати з деревом на самоті, щось у думках обмірковуючи.
Мати хвилювалася: може, з хлопцем щось не так? На вечірки не ходить, на дівчат не дивиться, усе сам та сам. Гучні вони всі, каже, нудні. Мені і так добре. Заробляв Дмитро, правда, непогано. У сараї облаштував майстерню, цілими днями щось вирізав: то іграшки дерев’яні, то дрібні меблі. Стілець зробив — любо-дорого! Замовлення розписані на півроку вперед, із міста до нього їздять. А мати все турбувалася: четвертий десяток Дмитрові, а він сам! Женитися не хоче, дітей не хоче. На друзів надивився — не подобається йому таке життя.
Ось і зараз Дмитро отримав термінове замовлення — парта зі стільцем для хлопчика. По інтернету із замовником усе узгодив, просили швидше. Старався Дмитро, щоб усе акуратно вийшло, щоб користь була. Від роботи, вважав він, має бути радість.
Через тиждень парта була готова: стіл і стілець із регулюванням, щоб підлаштовувати під зріст і нахил. Замовник написав, що хлопчик, для якого замовлення, слабкий здоров’ям, вчиться вдома. Просили Дмитра особисто привезти замовлення, щоб на місці підігнати, якщо щось не так. Самі приїхати не могли. Дмитро їхати не хотів — зазвичай батько матеріали привозив, а готове відвозив. Дмитро з чужими говорити не любив: занадто галасливі, занадто багато слів.
Але замовник наполягав, щоб приїхав саме майстер, заради дитини. Ділати нечого — поїхав Дмитро з батьком у далеке село. Приїхали, вивантажив Дмитро замовлення. Добре, що він міцний, а парта легка. Доніс, постукав. Відчинила дівчина. Дмитро не сподівався — листувався з якимсь Іваном, думав, чоловік. А тут дівчина, та ще з такими точними кресленнями!
— Добрий день, можна Івана? Я замовлення привіз, — сказав Дмитро.
— Добрий день, це я Іван, заходьте, — відповіла вона тихо, відійшовши до стіни, щоб пропустити його з партою. Голос у неї був м’який, посмішка тепла. — Проходьте в ту кімнату, тільки, будь ласка, не говоріть голосно. Мій синчик, Матвій, чужих боїться.
Дмитро увійшов — хлопчик сидів за маленьким столиком, явно незручним, щось будував із конструктора. Іван додала:
— Не дивуйтеся, Матвій у мене мовчун. Ну, сину, спробуємо новуДмитро швидко зібрав парту, акуратно переставив конструктор і пересадив Матвія.
