Отак несподіване щастя: драма знайденої родини
У затишному містечку Білицьк, де свіжий вітер змішується з ароматом цвітучих каштанів, а вулички тонуть у зелені, Денис вперше поїхав з новими батьками до села до бабусі та дідуся. Разом із ними приїхала тітка Марія, сестра тата, з двома синами. Всі весело розмовляли, не заважаючи Денису, і він почувався дивно легко. Хлопчик швидко знайшов спільну мову із двоюрідними братами. Бабуся частувала усіх млинцями з домашньою сметаною чи медом — на вибір. У дідуся була власна пасіка, і мед пахнув так, що йому аж голова крутилась. Денисові село здавалось казкою, а коли вони їхали додому, він усе думав: «От би залишитись тут назавжди…» Але в серці крився страх: раптом його знову повернуть у дитбудинок? А ввечері сталося щось, що перевернуло його життя.
На золоте весілля батьків Дениса, Андрія та Ольги, зібралась майже вся родина. Денис приїхав із далека із дружиною та донечкою. Він служив у іншому місті, і сім’я жила з ним. Гості знали незвичайну історію його життя — важку, але з щасливим кінцем. Денис підвівся, тримаючи келих, і звернувся до батьків:
— Дорогі мої мамо й тато, здоров’я вам і довгих років! Дякую за все, що ви для мене зробили! У моєму житті було багато батьків: спочатку ті, що дали мені життя, потім ті, що намагались заповнити мною порожнечу у собі. Але ви… ви подарували мені справжнє дитинство, зробили мене людиною. Низький вам уклін! Живіть довго, заради вас я готовий на все!
Ольга й Андрій дивились на сина зі сльозами, сповненими любові та гордості.
Денис уже не вірив, що нова прийомна родина — це надовго. Одинадцять років, а він усе ще у дитбудинку. Йому навіть не хотілось покидати звичні стіни, але вихователька, тітка Ганнуся, погладила його по голові й лагідно сказала:
— Нічого, Дениску, може, цього разу пощастить. А якщо що, ми завжди тут, чекатимемо на тебе.
— Ага, чекатимете, — пробурчав він. — Вихователька Тетяна Іванівна сказала, що перехреститься, якщо мене хтось візьме назавжди.
— Не слухай її, — махнула рукою тітка Ганнуся. — Вона ще молода, не навчилась із дітьми знаходити спільну мову, от і ляпнула.
Тітка Ганнуся любила Дениса, шкодувала його, і він платив їй теплом та повагою. Вона заспокоювала його, щоб не хвилювався, якщо з новими батьками не спрацюється.
— Чекатимемо, звісно, чекатимемо, — додала вона. — Навіть директорка казала — твоє ліжко поки не займати, новеньких у інші кімнати поселимо.
Денис кивнув, окинув оком спальню, думаючи, що скоро, мабуть, повернеться. Їхати не хотілось.
— І навіщо я погодився? — розмірковував він. — Хотів же відмовитись, а ці двоє так дивились, з якоюсь надією, шкода стало. Ну й добре, мені не вперше. Маленьким плакав, коли повертали, а тепер усе одно. Бувало, дізнаються прийомні батьки, що в них буде своя дитина, і я їм не потрібен. Навіщо тоді брали?
Денис пам’ятав, як випадково розбив телефон в одній прийомній родині. Його так лаяли, називали невдячним, а потім повернули у дитбудинок — «не підійшов». Бувало різне, але Денис підріс і став хитрішим. Якщо родина не подобалась, він навмисно робив щось, щоб його відправили назад. Він навчився розуміти, де до нього справжня любов, а де — порожнеча.
Одного разу його взяла родина, де прийомна мати, Наталка Петрівна, кликала його «Денисик». Який він Денисик? Він Денис, майже дорослий, а вона пестується. Жили вони у великому будинку, але своїх дітей у них не було. Наталка поселила його у кімнаті, де все було рожеве — штори, плед, навіть стіни. «Мабуть, дівчинку хотіли», — подумав Денис. В кутку стояли іграшкові машинки, футбольний м’яч, але все не за віком, не по душі. Прийомний батько майже не помічав його, жив своєю роботою, ніби купив дружині іграшку, щоб не заважала. Наталка гралась із Денисом, як з лялькою: вдягала, фотографувала, хвалилась подругам, який її «Денисик» гарненький. Іноди водила у парк, але на дитячі каруселі — Денису було соромно поруч із малятами.
Іноді він жалів Наталку. Вона плакала, скаржилась подругам по телефону, що чоловік її не любить, що не може народити. Денис дивився на неї дорослими очима й думав: «Шкода, звісно, але в дитбудинку все одно краще, ніж у рідної матері». Ту він пам’ятав нечітко, але знав, що від неї його вчасно забрали — сусіди викликали соцслужби. В п’ять років у дитбудинку він зітхнув вільно: чисте ліжко, друзі, добра тітка Ганнуся.
У будинку Наталки Денису набридла її опіка. Він почувався п’ятирічним. Розгромив рожеву кімнату у спалахі злості, ледь не подряпав машину прийомного батька, але передумав.Його швидко повернули до дитбудинку, а Наталку чоловік відправив у Карпати — «подихати свіжим повітрям».
