Попередження зі сну: історія, що змінила життя
Оксана готувала запаси на зиму — закривала мариновані гриби, коли раптом почула дзвінок у двері. Її чоловіка, Тараса, не було вдома — він поїхав у справах і взяв із собою ключі. У хаті, окрім неї, була лише їхня донечка Соломія. — Хто б це міг бути? — пробурмотала Оксана, витираючи руки та йдучи до дверей.
На порозі стояв хлопчик, років десяти. Незнайомець. У чистому одязі, з рюкзаком за плечима, очі — розумні, сумні.
— Доброго здоров’я, — чемно промовив він. — Мені потрібен ваш чоловік. Він вдома?
Оксана здивувалася.
— Вітаю. Ні, його зараз нема… А нащо він тобі? Можливо, я можу допомогти?
— Ні. Лише він. Розмова важлива.
Серце Оксани стиснулося. Вона навіть не знала, що відповісти.
— Я зайду пізніше. Коли він зазвичай повертається?
— Він то їде, то приїжджає… А ти хто взагалі? Що трапилося?
— Поки нічого. Але може трапитися. До побачення.
Оксана провела хлопчика поглядом. Що за дивина? Навіщо її чоловікові ця дитина? І звідки він його знає? Весь день вона не знаходила собі місця. А ввечері, коли Тарас повернувся, вона одразу розповіла все.
— До тебе сьогодні приходив хлопчик. Років десяти. Казав, що тобі потрібно терміново поговорити. Більше ні слова не додав.
— Що за маячня? Я його не знаю. Може, переплутав?
— Ні, він впевнено назвав тебе. Говорив, що саме ти йому потрібен.
Тарас знизав плечима та пішов у душ. А Оксану не полишали тривожні думки. Хто цей хлопчик? Може, це… його син? Невідомий, від іншої жінки? У Тараса ж були раніше стосунки… В голові мелькнуло одне ім’я — Мар’яна. Колись він ледь не одружився з нею. Може, вона завагітніла? І нікому не сказала?
Наступного дня вона обережно запитала:
— Тарасе, а пам’ятаєш ту, з якою ти майже одружився? Як її звали?
— Оксано, нащо це? Забув і знати не хочу. Мар’яна.
— Просто цікаво. Ти про мого колишнього знаєш, а я про твоїх — майже нічого.
Оксана одразу почала шукати Мар’яну в соцмережах. Але прізвище, мабуть, змінилося, і пошук нічого не дав. Залишалося чекати, чи з’явиться той хлопчик знову.
Через кілька днів Тарас повідомив, що їде у відрядження.
— У сусіднє місто. Ніхто не хоче, а Борисович просить саме мене.
Оксана насторожилася. Тарас уже давно не їздив у командировки. Чомусь її не полишали слова хлопчика: «Може щось трапитися». Інтуїція шептала — щось не так.
І ось, напередодні від’їзду Тараса, той самий хлопчик знову постукав у двері. Оксана швидко запросила його до хати.
— Слухай, скажи мені, що ти хотів передати. Я його дружина. Я обов’язково все розповім. Як тебе звати?
— Андрійко. Розумієте… Мені мама уві сні сказала, щоб я терміново передав вашому чоловікові — йому не можна їхати. Інакше його не стане.
— Андрійку, що ти кажеш? Яка мама?..
— Моя мама померла п’ять років тому. Але вона мені сниться. І завжди попереджає. Бабуся каже, ми з нею пов’язані… Вона мене дуже любила. Я батька ніколи не бачив. А маму — лише на фото. Але недавно вона почала часто снитися. Назвала вашу адресу. Попросила сказати лише йому…
Оксана мовчала. По спині пробіг холод.
— А ти знаєш, хто він для твоєї мами?
— Ні. Але вона сказала — він не повинен їхати. Ніяк.
Оксана провела хлопчика і, зачиняючи двері, відчула, як у грудях наростає паніка. У містичне вона не вірила… Але це було занадто конкретно.
Наступного дня Тарас виїхав. Оксана намагалася заспокоїти себе роботою. А після обіду — дзвінок.
— Оксано, не хвилюйся… Зі мною все гаразд. Але… Стався дивний випадок.
— Що?! Що трапилося?
— Я їхав. Слухав музику. І раптом прямо на дорогу вийшла жінка. Несподівано. Я різко повернув кермо, врізався у відбійник… А машина переді мною перевернулась. Аварія. Загинули люди… Я мав бути на їхньому місці.
— Боже…
— Я не знаю, хто вона. З’явилася нізвідки. І зникла. Але якби не вона — мене б не було.
Ввечері Тарас повернувся додому.
— Ти не думаєш, що це могла бути… та жінка? Мама Андрійка?
— Оксано… Це збіг. Якась містика.
— Ні, Тарасе. Це не збіг. Я відчуваю.
Наступного дня Тарас сказав:
— Я все згадав. П’ять років тому я проходив повз будинок. Там була пожежа. Люди стояли й боялися зайти. А я не витримав — забіг у полум’я. Виніс хлопчика. А його мами вже не стало…
Вони вирішили піти за адресою. Їх зустріла бабуся Андрійка.
— Так, він тут живе. Це мій онук. Його мама загинула тоді, у пожежі. Ви його врятували. Я вам так вдячна… В— Олена завжди була дивом, і тепер я знаю, що вона досі береже нас усіх.
