Родина, якої не було
Дзвінок матері розірвав ранкову тишу у маленькій квартирі в приміському містечку Буча. Оксана, потираючи очі, взяла телефон.
— Але ж Софія лікар! — голос матері тремтів від наполегливості.
— І що? — холодно відповіла Оксана Іванівна.
— Лікар — це не просто робота, це покликання! — заявила матір, ніби відкрила істину.
— Нехай покликання, — не здавалася Оксана. — Але яке вам діло до Софії, якщо ви чверть століття знати її не хотіли?
— Вона лікар, отже, мусить допомогти! — не вгавала жінка.
«Кому маю — тому пробачаю», — мелькнула в Оксани гірка жартівлива думка, але сміятися не хотілося. З родичами жарти недоречні, особливо коли родичів, по суті, немає. Оксана та її донька Софія були нікому непотрібні. До певного часу. Поки Софія, її «названа», як колись називали дівчинку, не закінчила медичний університет у Києві.
І ось тоді родичі з’явилися, ніби з-під землі. Як тіні, що виповзають у сутінках, вони раптом згадали про існування Оксани та її доньки.
— Як чудово, що в нас тепер свій лікар! — захоплювалася тітка Марія, забувши, як колись відмахнулася від вагітної племінниці.
— Треба нирки перевірити, щось болить, — підхопив дядько Петро, який свого часу відмовив сестрі в допомозі, кинувши: «Сама винна, не треба було бігати!»
Навіть матір, яка колись відвернулася від Оксани, тепер дзвонила з приторною турботою.
Колись, двадцять три роки тому, Оксана залишилася сама. Її коханий, Андрій, кинув її, ледве довідавшись про вагітність. У серіалах чоловіки тішаться, побачивши дві смужки, але в житті все інакше. Оксана зустріла його в кафе, де працювала офіціанткою, приїхавши до Києва з дипломом економіста та купою амбіцій. У рідному селі під Житомиром її знання нікому не знадобилися — потрібні були доярки. Місцевий агроном, якийсь Шеремет, вже поглядав на неї, але Оксана мріяла про більше. Вона рвонула до столиці, сподіваючись на допомогу дядька Василя, брата матері.
— Я прямо з вокзалу! — радісно повідомила вона, простягаючи банку малинового варення та пляшку молока.
Дядько подарунки взяв, але охолодив:
— Тут тобі не село, місць нема! І своїм не вистачає. Іди в хостел, це недорого.
Оксана, приголомшена, пішла. Навіть чаю їй не запропонували. У розпачі вона зайшла в перше-ліпше кафе і побачила оголошення: «Шукаємо посудомийку». Господиня, помітивши її розгубленість, запропонувала ночувати в комірчині за напівставки доглядача. Оксана погодилася. Соромно, але що робити? Жила у кам’яниці, мила посуд, збирала гроші.
А потім зустріла Андрія. Він був кур’єром, часто обідав у кафе. Привабливий, з міцними руками, він здався надійним. Оксана, невибаглива, зі звичайним обличчям, але яскравими очима, вперше відчула себе бажаною. Коли він запропонував жити разом, вона, забувши мамині настанови, погодилася. Кохання засліпило її. П’ять місяців щастя — і вона вже мріяла про весілля, витрачала заощадження на подарунки Андрію. А потім дізналася, що вагітна.
Андрій влаштував скандал, кричав, що не готовий, і вигнав її. Оксана, в сльозах, подзвонила матері:
— Мам, я вагітна. Допоможи, будь ласка.
— Нагуляла? — холодно запитала мати. — У нас у родині таких не було. Викручуйся сама.
Дядько Василь теж відмовив:
— Ти даєш, племіннице! Нам своїх дітей піднімати треба!
Родина відвернулася, і Оксана залишилася одна з ростучим животом. Повернутися в кафе не могла — комірчину зайняла інша. Але господиня, добра душа, запропонувала жити у своєї бабусі, 86-річної старушки, жвавої та самостійної.
— Приглядай за нею, а плати не візьму, лише за комуналку, — сказала вона.
Оксана плакала від вдячності. Так почалося нове життя. Бабуся допомагала з маленькою Софією, готувала, коли Оксана вибивалася з сил. Було важко. Двічі Оксана просила родину про гроші — у Софії був алергічний бронхіт, потрібні були ліки. Ніхто не допоміг. Позичила все та ж господиня кафе.
Минали роки. Бабуся померла, Оксана повернулася в кафе, потім пройшла курси і стала менеджером у фірмі. Вечорами підробляла посудомийкою, щоб у Софії було все краще. Заощадивши, купила хрущовку на околиці Києва. З чоловіками покінчено назавжди — у кохання вона більше не вірила. Софія виросла, закінчила медвуз із червоним дипломом і влаштувалася в престижну приватну клініку.
І ось родина ожила. Софія, наївна, захотіла побачити бабусю, яка до того часу переїхала до Києва. Оксана відмовляла: «Не буди лихо!» Але Софія поїхала. Повернулася іншою — бабуся назвала її красунею та розумницею,Бабка запевняла, що ніхто їх не кидав, просто «долі не зійшлися», а тепер усе влаштується.
