У дітонародженній відпочиває у пологовому, а ми з чоловіком ледве справляємося з онуками. Здається, вона спеціально легла до лікарні раніше.
— Син каже: «Мам, ти ж бачиш, яка ситуація — тільки ти можеш допомогти!» — розповідає шістдесятирічна Ганна Василівна з Вінниці. — А що мені лишається? Допомагаю, як можу. Тільки вже сили зовсім немає…
Десять днів тому її невістка, Оксана, на останньому місяці вагітності, поскаржилася на температуру, нежить і біль у горлі. Незабаром зникли смак і нюх. Син Ганни Василівної, Богдан, зранку до ночі на будівництві, тому дивитися за дітьми було нікому. І Оксана, не довго думаючи, лягла до лікарні — «на збереження». А двоє малих — чотирьох і двох років — опинилися у бабусі з дідусем.
— Я розумію, здоров’я, вагітність, 41 тиждень… Але чому так довго? Минулого разу вона народила за кілька годин, ледь встигли до пологового. А тепер — друга неділя, ніби в санаторії. Серіал за серіалом дивиться, чоловіка змусила ноутбук привезти, каже — чекаю на пологи. А ми тут з онуками вже й не знаємо, куди від них сховатися…
Ганна Василівна говорить з образами. Вона не скаржлива, але втома та образа накопичуються. Раніше Оксана завжди залишала дітей своїй матері. А тепер — раптом свекруха стала «єдиною надією».
— Ми з Володимиром (чоловіком) не молодіємо. Я зранку до вечора в клопотах, діти неслухняні — один у підгузках, інший реве, якщо ложка не така. Погодувати — битва, умити — битва, вкласти спати — цирк. Вони матір не забули, постійно питають, коли вона повернеться. Я вже й сама не знаю…
Ганна згадує, як минулого разу Оксана теж лягла до лікарні «заздалегідь». Тоді була одна дитина, і її довелося терміново віддати сусідці, поки бабуся не дісталася. За півтори години після дзвінка Оксана вже народила. Все блискавично. А тепер — третя вагітність.
— Півроку тому Богдан повідомив, що буде ще дитина. Я кажу: ви що, рекорд ставити збираєтеся? А він: «Мам, не хвилюйся, у нас усе за планом». Звісно. Усе за планом, поки все добре. А як тільки проблема — одразу: «Мам, тільки ти!» Ну а я що?.. Відмовити не можу. Але мені важко!
Старший онук раніше ходив у садочок, але Оксана відмовилася — мовляв, щоб не захворів перед пологами. Ганна не може возити його на інший кінець міста — сидять вдома. А вдома — галас і крики. Навіть коли діти замовкають, бабуся продовжує чути їхній візг у голові.
— Молодший не вміє їсти ложкою, довкола все у каші. Старший цілий день нудить, свариться, б’ється. Я на них дивлюся й думаю: як Оксана з трьома впорається? Я з двома ледве тримаюся!
Ввечері, коли дідусь повертається з роботи, він забирає дітей на себе, а Ганна готує їжу на завтра. Годує, миє, прає, прибирає, і лише близько дев’ятої може подзвонити синові.
— Питаю: ну як там, народила? Богдан відповідає: ні, все так само, чекаємо. УЗД зробили, дівчинка, здорова. І що тепер — ще дві неділі лежатиме?
Ганна не приховує роздратування. Її злить не сама вагітність, а те, як усе організовано. На її думку, Оксана влаштувала собі відпустку: лежить у пологовому, спілкується на форумах, дивиться фільми, а на дім і дітей — махнула рукою.
— Кажу синові: нехай виписується. Народить вдома — викличемо швидку, як усГанна важко зітхнула, усвідомлюючи, що материнство ніколи не буває легким, але справжнє випробування — це не діти, а вміння знаходити спільну мову між поколіннями.
