Вчора зранку мені подзвонила мати й тривожно попросила:
— Донечко, зайди, будь ласка, до нашої сусідки — тіті Олі. Вона дуже засмучена, просила юридичної поради. Більше нічого не пояснила, тільки сказала, що ти розумна дівчина, підкажеш…
Я знала Олену Іванівну з дитинства. Ми жили в одному під’їзді багато років, і навіть коли я вийшла заміж і переїхала, часто навідувала матір і бавилася з тітею Олею на лавочці. Їй уже дев’яносто, але ще не так давно вона бігала по двору, привітно посміхалася, носила мамі вареники і завжди щось обговорювала з сусідками. Останні місяці ж частіше скаржилася на сердце й тиск. Її молодший син Тарас жив з нею і допомагав, як міг. А старший — Богдан — жив окремо, в іншому кінці міста, і навідувався до неї все рідше.
Колись Богдан поїхав навчатися до військового училища, потім служив, одружився, отримав квартиру, дачу, автомобіль. Забезпечений, самостійний, але відчужений. З матір’ю стосунки були напруженими: то мовчить, то ображається, то командує. А Тарас лишився поруч. Роки минали, і він став для матері єдиною опорою. Саме йому цієї весни Олена Іванівна вирішила переоформити квартиру у дар.
Старший син дізнався й… не заперечував. Сказав:
— Мені не треба, у мене все є. Хай у Тараса хоч щось буде.
Здавалося б — усе вирішено по-справедливому. Та тиша тривала недовго.
Коли я зайшла до Олени Іванівни ввечері, по її обличчю було видно — вона нещодавно ридала. Сіла, витерла очі й тремтливим голосом запитала:
— Донечко… де можна зробити, ну, цю… як її… генетичну експертизу?
Я остовпіла.
— Тіто Олю, навіщо вам це?
І тоді вона розповіла. Кілька днів тому до неї навідався Богдан. І просто з порогу, з похмурим виглядом, кинув:
— Я не син твого чоловіка. У нас з ним не збігаються групи крові. Тепер усе зрозуміло. Ось чому ти віддала квартиру Тарасові, а не мені. Я тобі чужий. А він — рідний.
Після цього він грюкнув дверима й пішов. Не давши їй і слова вимовити. На дзвінки більше не відповідає.
Тіто Оля шепотіла:
— У мого чоловіка була позитивна група крові, пам’ятаю… А свою — не пам’ятаю. У старому паспорті був запис, але його давно змінила. А групу Богдана я взагалі не знаю… Він тоді народився — я й не пам’ятала, спитати ні в кого…
Їй порадили зробити тест ДНК. Але я пояснила, що це не так просто: її чоловік помер більш як двадцять років тому. Щоб провести експертизу, потрібно або живий біоматеріал — кровь, волосся, слина, або ексгумація. А це — лише за рішенням суду, і не факт, що схОлена Іванівна гірко зітхнула й прошепотіла: “Як же боляче, коли твоя дитина перетворюється на чужу людину.”
