Онука тане на очах, наче тінь у сонці. Вона починає ненавидіти і матір, і молодшу сестру. Страшно подумати, але я боюся, що доведеться забрати дівчинку до себе, інакше все скінчиться бідою.
Я завжди вірила, що мати повинна любити своїх дітей однаково. Без улюблених, без порівнянь, без умов. Дитинство — це не змагання за ласку. І коли я чула історії про батьків, які ділили дітей на «кращих» і «невдах», думала: «Мене це ніколи не стосуватиметься». А тепер я живу серед цієї історії. І вона не чужа — це моя родина. Моя донька. Моя внучка. Мій біль.
Лариса завжди була амбітною, вимогливою, гордовитою. Їй не цікаві були звичайні хлопці — тільки ті, хто «перспективний», «зі статком». Урешті-решт вона вийшла заміж за Івана — колишнього спортсмена, який відкрив у Вінниці свій тренажерний зал. Ми з чоловіком подарували їм на весілля двокімнатну квартиру й допомогли влаштуватися на гарну роботу через знайомих. Усе було, як у доброму фільмі: стабільність, турбота, впевненість у завтрашньому дні.
Через рік Лариса завагітніла, і вся родина тішилася, немов діти. За вагітністю вона ходила легко, народилася здорова дівчинка — Оленка, назвали на честь моєї мами. Лариса чудово справлялася: сама годувала, колихала, гуляла. Оля була тихою, слухняною дитиною, майже не плакала — навіть коли різалися зубки. Лариса була ідеальною мамою. Ми всі нею пишалися.
Але через шість років усе змінилося.
Лариса знову завагітніла. Від самого початку все йшло важко: тиск, цукор, мігрені, токсикоз. Півроку з дев’яти вона провела у лікарні. Пологи були складними, кесарів розтин. Одужувати довелося довго. І ось на світ з’явилася Марійка. Така ж міцна й здорова, як і старша. Тільки от Ларису, ніби підмінили.
Перші місяці ми з бабусею Івана, Ганною Петрівною, допомагали, як могли. Я частіше брала Олю до себе, щоб Лариса могла зосередитися на немовляті. Ганна Петрівна залишалася з нею вдома. Ми намагалися не втручатися — гадали, що допомагаємо. Але одного разу я випадково почула, як Лариса різко крикнула на Олю:
— Забирайся з очей! І так від тебе втомилася!
Спочатку я подумала, що це нерви, втома. Але з кожним днем ставало все гірше. Лариса, здавалося, більше не бачила в Олі доньку. Тільки перешкоду. Вона дратувалася через дрібниці — зачіска, погляд, запитання. «Відчепися», «Не заважай», «Мені не до тебе» — ці слова дівчинка чула кожен день. Іноді навіть:
— Якби не ти, мені було б легше.
А одного разу, тихо, але чітко:
— Краще б ти не народжувалася першою…
Олі всього сім. У цьому віці дитина особливо вразлива. Вона скоро йтиме до першого класу, і їй потрібна підтримка. А замість цього вона живе в домі, де улюбленою вважається лише одна — молодша. Маленька, пухкенька, усміхнена Марійка. А Оля… Оля більше не посміхається.
Вона перестала грати. Перестала малювати. Просто сидить біля вікна або ховається в кутку з книгою. Але найгірше — те, що вона почала говорити мені такі слова, від яких у мене мороз по шкірі:
— Бабусю, а навіщо Марійка народилася? Без неї було краще. Якби її не було, мама знову любила б мене…
Я намагалася поговорити з Ларисою. Не раз. Говорила м’яко, потім — жорсткіше. Намагалася пояснити, що так не можна. Що дітям не можна показувати, що когось люблять більше. Що старшій теж потрібна теплота. Вона відмахувалася:
— Олі сім років, вона вже доросла. У неї все є. Їй не треба, аби я з нею сиділа або цілувала. Молодшій потрібніше.
Та ні! Їй потрібно не менше, а може, і більше — тому що вона відчуває, що стала «непотрібною». Іван намагався втрутитися. Він любить обох дочок, але в Ларисі ніби щось зламалося. Вона не хоче чути. Каже, що всі проти неї. Що «Оля маніпулює», що «усі її жаліють».
А дівчинка худає. Гасне. І все частіше повторює одне й те саме:
— Бабусю, можна я житиму з тобою?
І знаєте, я вже майже вирішила. Бо далі тягнути не можна. Бо я більше не можу дивитися, як мою онуку вбиває байдужість її власномати. Я заберу її до себе, бо любов не повинна бути випробуванням.
